18.2

Реакція Мії мені зовсім не сподобалася, але йти було б якось грубо. Тому я натягнула ввічливу посмішку.

— Ясміно, не можна тікати так далеко від мами! — вигукнула синьоока, а потім повернулася до мене. — А де Марина?

Ні вам добрий день, ні представитися самій. Я придушила марнославне бажання важко зітхнути.

— Добрий день, — я простягнула руку, — мене звати Катя, я нова няня Мії та Діми.

Блондинка окинула мене обуреним поглядом. Окремо загострила увагу на простій сумочці й такому ж одязі. Потім коротко — і непомітно, як їй, мабуть, здавалося — підняла брови. Руку, вочевидь, не потисла.

— Няня, — з розумінням протягнула вона своїй подрузі.

Тримайся, Катю, у світі багатіїв не всі — приємні люди. Є і такі ось… жителі розплідника.

— Якщо наші дівчатка хочуть погратися, ми можемо сходити кудись разом, — я продовжувала триматися за ідею того, що Мії потрібна компанія — дитяча, відповідна.

Соціалізація в її віці вкрай важлива. І якщо вже в майбутньому їй доведеться спілкуватися з такими ось «вершками» суспільства, то вчитися краще зараз. Але після моїх слів дівчинка тільки сильніше притулилася до мене й навіть за руку схопила як маленька.

— Чудова ідея, — змахнула віями блондинка, — але тільки якщо Саша приведе Мію до нас. У нас, знаєте, антиняня правило.

І якось награно хихикнула своїй подрузі. Та тільки очі закотила.

— Я йому передам, — холодно промовила я, — а тепер, прошу мене вибачити, потрібно дітей відвезти додому.

— Ти прийдеш до мене, Мієчко? — запитала Ясміна.

Волосся грайливо розвивалося навколо її по-ангельськи дитячого личка. Очі великі, красиві — складно взагалі відвести від неї погляд. Але було в ньому щось таке, що змусило мене поїжитися. І Мія це теж відчувала, бо буркнула:

— Якщо тато дозволить.

— Ну тоді бувай-бувай, — махнула Ясміна і втекла в бік дитячого майданчика.

Зі мною прощатися ніхто не збирався — ні матусі, ні дитина. Вони просто продовжили спілкуватися між собою так, ніби мене тут і не було. Лише зрідка кидали зацікавлені погляди в бік Мії.

Бр-р-р. Ну й суспільство. Може я дурниці думаю, що спонукаю Мію спілкуватися з ними. Краще знайти якісь містечкові курси з простими дітками… Де не дивляться на тебе зверхньо.

Вечір удома минув як завжди. Діма їв горошок, з якого будував якісь лінії або недороблені машинки. Мія колупала їжу й майже нічого не їла.

— Тобі не подобається овочеве рагу? — запитала я в дівчинки, спостерігаючи за мандрівкою морквини до краю тарілки.

— Я ж з’їла половину вже, — буркнула дівчинка, — ось бачиш? Тут інша гірка була.

— Ти просто відсунула її.

Я посміхнулася. Сама так робила, коли в дитячий садок ходила.

— Якщо хочеш, я можу зробити твою улюблену картопельку?

Мія сумно зітхнула й похитала головою.

— А мені обов’язково завтра до школи йти?

Я знала, що діти не дуже люблять школу — обов’язки, графік, ранні підйоми, їх можна зрозуміти. Але в другому класі… Хіба там роблять щось складніше за розмальованих слоників? Мені здається, я любила початкову школу.

— Обов’язково, — відповіла їй твердо, — а що?

Мія остаточно знітилася і надулася. Схопила ложку й запхала туди їжі якомога більше, припиняючи нашу розмову. До кінця вечора вона була в пониклому настрої.

І перед сном відмовилася слухати казку.

_________________________

Що ж таке сталося з Мією? І чи скаже вона про це Саші чи Каті?

Якщо ви тут уперше, то привіт! Мене звати Амелі, я авторка цієї чудової книжки. Вона поки що в процесі, і це означає, що я щоденно пишу до неї проди. Зареєструйтеся на сайті та додайте книгу до себе в бібліотеку — так ви її не загубите. Вона залишиться вашою в будь-якому разі, тож пристебніться! Пригоди чекають на нас!

Завжди ваша,
Амелі Фльор