Розділ 17. Саша

Її виделка застигла в повітрі. Вуглинки-очі уважно розглядали мене, поки на обличчі застигло здивування. Її губи трохи підібгалися, дихання збилося. У напівтемряві кухні тінь намалювала дивний малюнок на обличчі дівчини, роблячи її схожою на лісову мавку — ту, що прийшла забрати твою душу.

І все ж моя душа належала мені. І ця лісова мавка винна мені деякі пояснення.

— Я думала сказати тобі після вечері… — після тривалої паузи сказала Катя.

Їсти різко перехотілося. Я відкинувся на спинку стільця, закинув ногу на ногу й очі звузив — слухав. Слухав кожне її слово.

Дівчина теж відклала прилади, але впевненіше себе не почувала — очі опустила, кусала губи. Плечі дрібно тремтіли.

— Маргарита Павлівна приїжджала, — Катя заправила пасмо волосся за вухо, — я не знаю, як її пропустили на охороні, але вона постукала просто сюди.

Дівчина обернулася і показала вказівним пальчиком у бік вітальні.

— Точніше, спочатку до мене прийшов охоронець…

— Так охоронець прийшов чи Маргарита Павлівна? — з губ зірвалося глузування. Не спеціально. Але я вже не перший рік живу, і за моєю спиною вже не раз плели інтриги.

— Спершу охоронець, — махнула головою Катя, — я спочатку відчинила двері, а коли він почав наполягати, щоб я впустила Маргариту Павлівну, то двері зачинила й говорила з ним уже через замкнені.

Я насупився. Це вона зараз стільки деталей описувала, тому що брехала, чи тому що це справді те, що сталося?

— Ти погодилася? — перебив я.

— Ні, звісно, — замахала головою дівчина і вперше підняла очі, зустрівшись зі мною переляканим поглядом, — я сказала, щоб тобі дзвонили і з’ясовували все. Що я тільки няня, і взагалі — не буду нікого впускати, бо сиджу з дітьми.

Ось тут мої думки сходилися з міркуваннями Каті. Охорона зобов’язана була зателефонувати мені.

Те, що вони цього не зробили, накладало тінь на них насамперед.

— Але Маргарита Павлівна все одно пройшла якось, — видихнула Катя, — й ось я і кажу, постукала в задні двері, увійшла…

— Ти ж не хотіла її пускати? — я знову перебив.

Історію то вона повторювала логічно, але якийсь внутрішній сумнів усе одно залишався. Охоронець його посіяв чи що?

Знову згадалася дівчинка у випускній сукні. Я останній виродок, що влаштовую їй допит, так? Чи роблю все правильно — в ім’я миру у своєму домі та безпеки дітей?

— Я не хотіла, але, Сашо, вона — літня жінка, — засувалася дівчина, — до того ж Мія її побачила. Маргарита Павлівна тільки чашку чаю випила й поїхала.

Я видихнув.

— Чому ти сама не подзвонила мені? — запитав і провів язиком по губах.

Розчарування перебивало смак чудово приготованої їжі.

— Я не… — вона поникла. — Пробач. Це було неправильно. Я не повинна була пускати Маргариту Павлівну, і мала подзвонити тобі одразу, коли вона увірвалася всередину.

— Повинна була, — я кивнув.

І це за умови того, що сказане раніше охоронцем — брехня. Але я схилявся до того, щоби повірити Каті. Її я знаю вже давно, тоді як цього Іллю — менше години. Чи міг він напартачити, а потім перевести стрілки на дівчину з думкою про те, що її я точно пробачу? Так, цілком.

— Що тебе зупинило? — запитав я вже в розслабленому тоні. Навіть наколов картоплю на виделку, повертаючись до вечері.

Тепер, коли ми з’ясували, що ж тут сталося, потрібно було роз’яснити причини. І зробити все, щоб цього не повторилося.

— Спочатку Мія була така радісна, і Маргарита Павлівна чудово ладнала з дітьми, — на губах дівчини розквітла усмішка, — а потім ця пропозиція і…

— Яка пропозиція? — я завмер.

Катя закусила губу й зітхнула.

— Маргарита Павлівна хотіла, щоб я шпигувала за тобою — точніше, розповідала, що відбувається в будинку. Я відмовила. Вона дуже засмутилася і пішла майже відразу — що призвело до істерики Мії.

Дівчина на мить поринула в тишу — губи кусала, у підлогу дивилася.

— Я не могла й секунди вільної знайти, а коли знайшла… подумала, що краще скажу тобі особисто, — вона підняла очі й зустрілася зі мною поглядом — тільки щоб швидко опустити їх знову в підлогу. Продовжила тихіше: — я можу зібрати речі й поїхати завтра ж уранці.

— Куди поїхати? — я навіть не одразу зрозумів, про що вона.

— Ну… Якщо ти не можеш мені довіряти після того, що сталося, — знизала плечима дівчина.

— Мені більше цікаво, чому ти мені не довіряєш, — я уважно роздивлявся її. — Так, ти мала б мені зателефонувати. Але ж не істерика Мії була причиною, чи не так?

На губах Каті заграла сумна усмішка.

— Я боялася тебе засмутити.

— Ти боялася зателефонувати мені, що зачіпає моє чоловіче его. Невже я такий страшний? — на цих словах я навіть підморгнув і відрізав шматочок м’яса собі.

Катя усміхнулася.