16.2

На охороні мене зупинили — невідомий мені чоловік вийшов із рубки й підійшов до вікна водія. Кивнув Володимиру, але пройшов повз — до місця, де сидів я. Я опустив вікно.

— Добрий вечір, Олександре Євгеновичу, мене звати Ілля Табачковський, я новий керівник сьогоднішньої зміни.

Я насупився. Мене не повинно було хвилювати, хто перебував в охороні й чому — я просто збирався додому. Але неввічливим теж не хотів здатися.

— Добрий вечір, Ілля, — коротко відповів йому.

— До вас сьогодні приходила жінка, назвалася Маргаритою Павлівною, і…

— Чому мені не зателефонували? — я перебив його миттєво, бо залишав дуже чіткі інструкції — дзвонити мені щоразу, коли хоч хтось намагається проникнути в дім із дівчиною і двома дітьми.

— За протоколом годиться спочатку запитати в того, хто вдома, — зам’явся Ілля.

— Я залишав інші інструкції, — сухо кинув йому у відповідь, — у будь-якій ситуації телефонувати мені. Мені байдуже, чи ви новенький, чи просто не маєте належного досвіду і звичок у цій сфері. Сподіваюся, ви не впустили жінку?

Ілля зовсім знітився. Його обличчя побіліло, очі забігали. Він провів рукою по волоссю і прокашлявся.

— Тут бачите яка справа… Катя сказала, щоб жінка заходила, тож я і не став із нею сперечатися…

Цікава справа виходила. Катя теж отримувала від мене чіткі інструкції — і вирішила порушити? Охоронець міг проґавити справу, бо його попередник не додумався передати всі вказівки. Але Катя точно знала, чого робити не варто було. Я насупився.

— Послухайте, Ілля, без мого особистого відома до мого будинку заборонено пускати кого б там не було, — відповів йому сухо, погляд відвів, — тільки особистий дозвіл телефоном. Вам зрозуміло?

— Так, Олександре Євгеновичу, прошу мене пробачити, більше не повториться.

— Дуже на це сподіваюся.

Я зачинив вікно й махнув Володимиру, щоб ми їхали далі.

Він дивився на мене в дзеркало якимось багатозначним поглядом, але вголос нічого не говорив. Тільки грав пальцями на кермі. Я вважав за краще ігнорувати несказані слова вголос.

Будинок пахнув запеченою картоплею з м’ясом. Часниковий флер розлетівся по всіх кімнатах, і мій шлунок помітно пожвавився гучним бурчанням.

З кухні долинали звуки готування.

— Я вдома! — скинув із себе взуття і пройшов до Каті, голос приглушив, щоб не розбудити дітей.

Катя, з фартухом через шию і зав’язаним у пучок волоссям, помішувала щось на сковорідці. Її вії прикривали м’який, але зосереджений погляд.

— Їжа скоро буде, — повільно промовила вона, — зараз тільки соус дійде…

Ах, ось воно що було. Соус. Духовка в цей момент дзвінко дзенькнула.

— Можеш відкрити, будь ласка? — кинула дівчина. — Не можу відірватися, щоб соус не втік.

— Звісно.

Я взяв рушник у руки й акуратно відчинив дверцята, дав парі вийти назовні. Тільки потім відчинив духовку повністю.

— Чудово! — вигукнула Катя і вимкнула плиту.

На столі переді мною за секунди з’явилася тарілка з ароматною стравою і білим соусом. Навпроти Катя поставила таку саму, тільки для себе.

— Пахне чудово, — я посміхнувся, — але тобі не потрібно було готувати й на мене. Ти — няня, а не кухар.

— Мені не складно, — дівчина знизала плечима й нанизала картоплину на виделку, — ти ж явно не їв нічого, а діти вже сплять давно.

Я кинув погляд на годинник. І справді, уже майже одинадцята. Я сьогодні добряче затримався, поки допомагав Марині та Ірині Вікторівні. Але воно того варте — перед очима спливла фотографія з випускного.

— Ти не розмовляла сьогодні з мамою? — кинув я і взявся за їжу на втіху моєму шлунку.

— Ні, а що? Мія вередувала, тож у мене часу не було зовсім ні на що.

— Марина зачинилася у твоїй квартирі, тож ми з Володимиром визволяли її. І твою маму заодно з твоїми речами.

Катя завмерла з виделкою в руці. Подивилася на мене величезними, абсолютно переляканими очима.

— Вона припахала тебе працювати? — видавила із себе дівчина.

— Вона все ж таки моя колишня, — я усміхнувся, — тож не переживай. Я сам зголосився. Просто хотів, щоб ти дізналася це від мене.

— Дякую, — зовсім знітилася Катя і занурилася в їжу так зосереджено, ніби я засік її за чимось ганебним.

Хоча в перенесенні коробок я не бачив нічого такого. Очевидно, що літній жінці це було б складно зробити. І чому не найняла бригаду?

На якийсь час за столом повисла тиша. Ми їли й більше не розмовляли, поки я не витримав першим.

— Катю, ти нічого не хочеш мені розповісти? — вкрадливо запитав у неї.