Розділ 16. Саша

Якщо я думав, що день був довгим, то дуже сильно недооцінював вечір. Як Катя взагалі збиралася сама переїжджати? Спочатку потрібно було всі речі спустити — і літній жінці я просто не дав цього зробити. А Ірина Вікторівна, зі свого боку, не далі Марині сидіти в машині й губи крутити. Тож у дві пари рук ми речі спустили…

Піднімали вже в три з половиною. У сенсі, що Володимир приєднався до наших переміщень речей. Коли закінчили, я був остаточно виснажений.

— Розташовуйтеся, Сашенько, ми з Мариною зараз борщик і картопельку з м’ясом принесемо, — вдягнула на себе фартух Ірина Вікторівна. — І вам теж, Володимире!

— Ну що ви, не варто, — спробував відмахнутися мій водій.

Я тактично мовчав.

— Дуже навіть варто, — посміхнулася жінка й підморгнула Володимиру.

Я про себе хихикав — любив мій водій любовні романи читати? Ось і знайшов… героїню своєї мрії. Ну й що, що років на тридцять старша? Але сам Володимир, здавалося, анітрохи не був проти. Не грайливих поглядів старенької, звісно, але зовсім іншого.

Її колекції любовних романів на всю стіну.

— Я не збираюся нічого готувати! — раптом в’їхала в суть обговорення Марина.

— Що ти сказала? — Ірина Вікторівна подивилася на неї загрозливо.

Марина тільки втиснулася і щось пискнула, а потім швидко прошмигнула на кухню. Треба ж. Їх би раніше познайомити, може, не дійшло б до розлучення.

Я ж пройшовся вздовж кімнати, розглядаючи дитячі фотографії Каті. Вона була чудовою дитиною — світлі кучерики обрамляли усміхнене обличчя. Добре таке, щире. Мія так рідко виглядає. Вона частіше оченята будує або відверто маніпулює — у матір пішла, мабуть. А мені б дуже хотілося побачити дитячу безпосередню посмішку на ній.

Як у Каті. Я важко зітхнув.

Потім мою увагу привернула Катина фотографія з випускного — де вона в ніжній кораловій сукні стояла на тлі якогось парку. Груди акуратно підкреслювалися корсетом, який за її фігури абсолютно був непотрібний. Її силует повторював лінії дорогого келиха шампанського.

— Дірку просвердлите, Олександре Євгеновичу, — хмикнув Володимир, помітивши фотографію в моїй руці.

Я посміхнувся і поставив назад.

— Подумав про свою доньку, — не моргнув і оком, — адже вона теж випускатися буде колись.

— Ага, — хмикнув мій водій, — років через десять. Хочете в Каті сукню позичити для Мії?

Мені здалося, чи я почув сарказм у його голосі? Я прокашлявся і повернувся на диван, влаштувавшись зручніше. У бік фотографій більше й не дивився.

Борщ Ірини Вікторівни був до неймовірного смачним. Чи то я за день втомився, чи то вона була тією самою справжньою українською господинею, яка точно знає, що потрібно голодному чоловікові ввечері. Володимир теж нахвалював її борщ, від чого Марина виглядала все більш і більш кислою.

Її-то Ірина Вікторівна раз у раз на кухню відправляла — по хліб, або серветки, або сіль, або сметану, коли та закінчилася.

— Я вам не прислуга! — нарешті, не витримала моя колишня.

— Ти просто дурна, — спокійно знизала плечима Ірина Вікторівна, — Сашенько, не могли б ви принести сметану, будь ласка? Вона в холодильнику на дверцятах.

— Звичайно.

— Катя завжди приносить сметану, — ніби ненароком додала жінка.

Я про себе посміхався. Те, що Катя була на голову вищою за мою колишню, я і без неї розумів. І чомусь дуже сильно захотів повернутися додому.

На охороні мене зупинили — невідомий мені чоловік вийшов із рубки й підійшов до вікна водія. Кивнув Володимиру, але пройшов повз — до місця, де сидів я. Я опустив вікно.

— Добрий вечір, Олександре Євгеновичу, мене звати Ілля Табачковський, я новий керівник сьогоднішньої зміни.

Я насупився. Мене не повинно було хвилювати, хто перебував в охороні й чому — я просто збирався додому. Але неввічливим теж не хотів здатися.

— Добрий вечір, Ілля, — коротко відповів йому.

— До вас сьогодні приходила жінка, назвалася Маргаритою Павлівною, і…

— Чому мені не зателефонували? — я перебив його миттєво, бо залишав дуже чіткі інструкції — дзвонити мені щоразу, коли хоч хтось намагається проникнути в дім із дівчиною і двома дітьми.

— За протоколом годиться спочатку запитати в того, хто вдома, — зам’явся Ілля.

— Я залишав інші інструкції, — сухо кинув йому у відповідь, — у будь-якій ситуації телефонувати мені. Мені байдуже, чи ви новенький, чи просто не маєте належного досвіду і звичок у цій сфері. Сподіваюся, ви не впустили жінку?

Ілля зовсім знітився. Його обличчя побіліло, очі забігали. Він провів рукою по волоссю і прокашлявся.

— Тут бачите яка справа… Катя сказала, щоб жінка заходила, тож я і не став із нею сперечатися…

Цікава справа виходила. Катя теж отримувала від мене чіткі інструкції — і вирішила порушити? Охоронець міг проґавити справу, бо його попередник не додумався передати всі вказівки. Але Катя точно знала, чого робити не варто було. Я насупився.