Розділ 15. Катя

Я про всяк випадок замкнула двері на замок і смикнула ручку. Дрібне тремтіння пройшлося плечима. Ну й деньок, чесне слово.

Дітей спустити вниз вийшло не відразу. Мія була готова й бігала за мною хвостиком. Діма старанно удавав, що мене не існує. Не виходило. І після довгих умовлянь, прохань і практично відвертого шантажу він усе-таки вмився і сяк-так начепив футболку.

Оладки до цього часу були холодні.

— Подивіться поки мультик, поки я підігрію, — кинула я дітям і підключила планшет, а сама побігла до плити.

Пролунав дзвінок. Я навіть підстрибнула на місці й виглянула з вікна, але біля входу нікого не було. Я перевірила телефон, але й він мовчав. Мені здалося чи що?

— Хтось у задні двері стукає, — мініатюрним пальчиком Мія показала на джерело звуку.

Я насупилася. Раз із переднього входу не вийшло, вони із заднього вирішили? І прямо подзвонили, а не так вломилися?

— Діти, сидіть тихо, я розберуся, — віддала їм команду, а сама схопила ще чисту сковорідку.

Вона, звісно, нікчемний щит. Інша річ — моя сковорідка, яка зараз запакована на старій квартирі. Вона чавунна! Шляхетна! Тією сковорідкою не те що захиститися — вбити можна. Себе зокрема, поки намагаєшся замахнутися. А ці новомодні підробки металу хіба що для страхітливого ефекту підходили.

Але не з ножем же виходити, справді!

Задній вхід у будинок розташовувався у вітальні. Нишком перевірити, хто там прийшов, варіантів не було — усі вікна навколо заднього входу панорамні, і мене буде відразу видно, якщо я підійду близько.

Тож я схопила сковорідку бома руками й рушила у вітальню. Телевізор був вимкнений, стояла повна тиша — і сірий силует нетерпляче смикався за дверима. Людини точно видно не було — штора все закривала.

Йшла я чомусь повільно. Як лев підкрадається до здобичі! І потім різко смикнула штору на себе.

— Маргарита Павлівна? — здивовано підняла брови.

— Катя! — плеснула в долоні жінка. — Впустиш?

Взагалі ні. По-хорошому, я мала б уже зараз зателефонувати в охорону, потім Саші, а краще одразу йому — нехай покаже, де цим дурням роги правлять, що примудрилися пропустити літню жінку. Сильно сумніваюся, що своєю ходою вона пробігла сюди. Швидше за все охоронець, той самий Ілля Львович, зглянувся над старенькою.

А даремно. Знав би, які вечірки вона тут влаштовувала.

Але всі ці уявні дебати я вголос не озвучувала, а далі тягнути час здалося неввічливим. Я відчинила двері.

— Ці охоронці не хотіли мене пускати, — вона похитала головою, — ти можеш собі уявити? Кажуть, що мені заборонили сюди заходити!

— Це правда, Маргарито Павлівно, — я безпорадно посміхнулася, — Саша особисто дав їм установку. І, якщо чесно вам зізнатися, мені теж.

Сковорідку я тактовно сховала в себе за спиною — добре, що жінка й не дивилася в мій бік.

— Де мої внучата? — голосно вигукнула вона.

Мія заголосила перша.

— Бабусю! — дівчинка радісно кинулася в обійми Маргарити Павлівни.

Я губу закусила. Ну от і як тут було встояти? Діти ж люблять бабусю, так і має бути, так і правильно.

— Ну все-все, досить телячих ніжностей, де Дімочка? — усунулася жінка.

— Маргарито Павлівно, якщо ви тут і далі будете, у мене будуть проблеми, — втрутилася я. — Я не повинна була вас пускати. Вибачте, будь ласка.

Жінка подивилася на мене обурено. Брову вигнула, поглядом окинула злісним — особливо на моїх босих ногах затрималася. В очах її читалася німа претензія — як я взагалі посміла хоч щось їй розповідати.

Вголос, утім, вона своїх претензій не озвучила.

— Ну хоч чай на доріжку зроби, — фиркнула вона й повела Мію назад на кухню.

Я так розумію, позитивна відповідь передбачалася за замовчуванням. Я ще з хвилину постояла на місці й пішл слідом.