14.2

Я насупилася. Якби це був Саша, він би не дзвонив у двері — просто так увійшов. Марина, загалом, теж. Вона взагалі була не з того виду людей, які дзвонили при вході, якщо двері були відчинені. А в цьому будинку їх не зачиняли ніколи — навколо камери, охорона і велика територія на підході.

Загалом, той, хто до нас дзвонив, або був сусідом по селищу, або хтось з обслуговуючого персоналу.

Я мигцем глянула на Мію — вона старанно чистила зуби. Діма все ще прикидався сплячим, тож я поспішила вниз відчинити двері.

Босим ногам було прохолодно ступати по шорсткій плитці, але я ще не встигла дістати капці з валізи.

— Чим можу вам допомогти? — я відчинила двері й окинула непроханого гостя поглядом.

На порозі стояв чоловік десь сорока років — світло-бежева сорочка з коротким рукавом, темні штани і значок охорони на кишені. Я трохи розслабилася.

— Добрий день, мене звати Ілля Львович, я — керуючий сьогоднішньої зміни охорони, — представився чоловік, поправивши неслухняне волосся на скронях, — підкажіть, Олександр чи Марина Вишневські є вдома?

Наскільки я пам’ятаю, Марина не міняла прізвище, що, однак, не робило її власницею цього будинку. Але про це охоронцеві я тактовно вирішила не говорити.

— Добрий день, я — Катя, — простягнула руку для рукостискання, — ні, їх немає вдома, я тут як няня.

— Ах… — охоронець виглядав розгубленим.

Може, це нова зміна? І вони не знали, що Саша поїхав? Дивно, повинна ж бути якась інформація про це. Я насупилася.

— Пробачте, але якщо у вас є якісь запитання до Олександра, то ви можете йому зателефонувати. Наскільки мені відомо, його номер є в охорони, — я поквапилася зачинити двері від недоброго відчуття, що наростало всередині.

Із чого я взагалі вирішила, що це був охоронець? Раптом це маніяк якийсь, який прикинувся добряком?

Ілля Львович іти не поспішав. Він потоптався на місці й раптом видав через зачинені двері:

— Пробачте, якщо налякав вас, Катю! Там просто жінка на вході вимагає, щоб її впустили.

— А яке я маю відношення до цього? — вимовила я.

А сама спиною притулилася до стіни з наростаючою панікою. Адже я тепер не звичайна дівчинка Катя. Точніше, я звичайною так і залишилася — ось тільки я в дорогому будинку з технікою, грошима й доступом до фінансів чужої сім’ї, яка грабіжникам могла б бути дуже цікава.

— Вона назвалася Маргаритою Павлівною, бабусею дітей.

Я закусила губу. Маргарита Павлівна — та ще мадам, могла і справді прийти. А охоронець розгубився від її напору, ось і прийшов до будинку, уточнити.

— Зателефонуйте Олександру, він залагодить питання, — не стала ризикувати я.

Можна було б залишити дітей на хвилинку і вийти до літньої жінки. Або навіть впустити її — ну не стала б вона тут вечірки влаштовувати при мені! Але щось мені підказувало, що Саша не просто так хотів влаштовувати її зустрічі з дітьми тільки в його присутності.

І моє свавілля могло б коштувати його довіри. А її завойовувати складно. У компанії навіть говорили, що неможливо. Я стала радше феноменом і винятком.

— Але якщо вона не піде… — раптом зам’явся охоронець.

— То я — дівчина з двома дітьми, і гостей не чекаю, — твердо відповіла чоловікові, двері все так само не відчиняла, — якби це був зловмисник, ви б теж умовляли мене його впустити?

— Зрозумів, пані, прошу пробачити, — нарешті відчепився від мене охоронець і пішов.

Я виглянула з вікна, щоби побачити, як він зникнув з території будинку. Видихнула. Дуже хотілося вірити, що він справді… охоронець.