Розділ 14. Катя

Мені виділили кімнату на першому поверсі — відразу при вході. Велике ліжко стояло біля стіни з панорамними вікнами, що виходили на зелену галявину біля будинку. Поруч із ним — невелика тумбочка, у кутку — шафа. Жодних вишукувань чи надмірностей, і мені раптом стало ніяково від того, що тепер ці чотири стіни мали стати моєю домівкою.

Я потопталася на місці, поставила великий рюкзак у кутку і вийшла звідти. Звикнутися з думкою не могла, то краще поки що відволіктися на справи.

А саме — розбудити дітей! Я піднялася нагору й постукала спершу до Дмитра. Він солодко сопів і прокидатися не хотів зовсім.

— Прокидайся, чемпіоне, — я потріпала малюка за щічку, на що він упевнено заплющив очі й повернувся до мене попою. — Дімо, підйом!

Ага. Так він мене й послухав. Сховався під ковдрою і прикинувся, що мене в кімнаті зовсім не було.

— Я повернуся за п’ять хвилин, тож сподіваюся, ти вже встанеш! — пригрозила йому пальчиком і удала, що вийшла з кімнати.

Потопталася так на місці й завмерла. От як знала, що Діма розплющить одне око й повернеться, щоби перевірити — чи пішла я. А я не пішла.

— Діма! — протягнула я і кинулася лоскотати малюка.

Він грайливо захихотів, але очі продовжував тримати заплющеними.

— П’ять хвилин, юначе, я серйозно! — чмокнула його в щоку й цього разу справді вийшла з кімнати.

Мія спала в майже казковому ліжку рожевого кольору з маленькими діамантами на перетині ромбів. Постільна білизна в неї була, звісно ж, принцесна.

— Доброго ранку, Міє, — ніжно промовила я і потріпала дівчинку за плече, — прокидайся, люба.

— Навіщо? — сонно промовила вона.

Ага, тут уже можна вести переговори. Я примружилася.

— Треба звикати прокидатися, скоро школа!

Несподівано Мія загорнулася ще більше в ковдру — майже в гусеничку, і стиснулася в невеличку грудочку. Яка дивна реакція на школу. Я насупилася.

— Ти не хочеш до школи? — припустила вголос.

— Ні.

Коротко. Що ж, шлях до довіри будується не один день.

— Чому так? — постаралася вкласти якомога більше зацікавленості в запитання.

— Вони там усі дурні, — фиркнула Мія і закуталася ще більше.

Не те щоб вона в Гарвард ходила, звісно…

— Добре, не вставай заради школи, — я пішла на поступки, — але ж я приготувала для тебе оладки. Смачні.

— Із джемом? — у глибині заритих ковдр я побачила одне цікаве око. Друге, мабуть, ще спало.

— Із джемом! — задоволено підтвердила я, і Мія змінила гнів на милість, миттю побігла до своєї ванної кімнати.

А я, чекаючи на дівчинку, думала, як буду поєднувати навчання і ось такі ранкові вмовляння з дітьми. Адже курс стартував із десятої. Найменше запізнення через істерики чи сльози — і я б пропускала початок лекції.

Придумати план на такий випадок я не встигла — хтось подзвонив у двері.

Я насупилася. Якби це був Саша, він би не дзвонив у двері — просто так увійшов. Марина, загалом, теж. Вона взагалі була не з того виду людей, які дзвонили при вході, якщо двері були відчинені. А в цьому будинку їх не зачиняли ніколи — навколо камери, охорона і велика територія на підході.

Загалом, той, хто до нас дзвонив, або був сусідом по селищу, або хтось з обслуговуючого персоналу.

Я мигцем глянула на Мію — вона старанно чистила зуби. Діма все ще прикидався сплячим, тож я поспішила вниз відчинити двері.

Босим ногам було прохолодно ступати по шорсткій плитці, але я ще не встигла дістати капці з валізи.

— Чим можу вам допомогти? — я відчинила двері й окинула непроханого гостя поглядом.

На порозі стояв чоловік десь сорока років — світло-бежева сорочка з коротким рукавом, темні штани і значок охорони на кишені. Я трохи розслабилася.

— Добрий день, мене звати Ілля Львович, я — керуючий сьогоднішньої зміни охорони, — представився чоловік, поправивши неслухняне волосся на скронях, — підкажіть, Олександр чи Марина Вишневські є вдома?

Наскільки я пам’ятаю, Марина не міняла прізвище, що, однак, не робило її власницею цього будинку. Але про це охоронцеві я тактовно вирішила не говорити.

— Добрий день, я — Катя, — простягнула руку для рукостискання, — ні, їх немає вдома, я тут як няня.

— Ах… — охоронець виглядав розгубленим.

Може, це нова зміна? І вони не знали, що Саша поїхав? Дивно, повинна ж бути якась інформація про це. Я насупилася.

— Пробачте, але якщо у вас є якісь запитання до Олександра, то ви можете йому зателефонувати. Наскільки мені відомо, його номер є в охорони, — я поквапилася зачинити двері від недоброго відчуття, що наростало всередині.

Із чого я взагалі вирішила, що це був охоронець? Раптом це маніяк якийсь, який прикинувся добряком?

Ілля Львович іти не поспішав. Він потоптався на місці й раптом видав через зачинені двері: