13.2

Насамперед я розмотав цю гусеничну ковдру, у яку загорнулася Марина. Вона намагалася чинити опір і навіть хникала, але проти моєї сили нічого вдіяти не могла. Я ж намагався швидко із цим розібратися.

Ірина Вікторівна й так стала свідком не надто приємної сцени.

Коли мені вдалося відібрати ковдру в колишньої, я потягнув її у ванну. Бірюзова плитка з радянським малюнком кричала про давно не зроблений ремонт. Місця не було зовсім. Спиною я впирався в пральну машинку, праворуч від мене був умивальник. Саму Марину я посадив на ванну.

— Що ти робиш, — ображено буркнула вона.

— Намагаюся тебе вмити, щоб ти прийшла до тями, — таким самим тоном, яким зазвичай розмовляв з Мією, я говорив і з колишньою.

Вона була всього лише великою дитиною. Тією, хто так і не виріс, незважаючи на загрозливу цифру в паспорті. Але в душі Марина все так само продовжувала жити в маленькій однокімнатці з контролем матері, яка не давала їй самостійно дихати.

Це призвело до того, що Марина тепер і не намагалася жити дорослим життям. Спочатку я прагнув вирвати її з того оточення. Потім балував, коли доходи в компанії почали зростати. І занадто пізно зрозумів, якого монстра виростив з і без того забитої дівчинки.

Ось тепер живу як є. Несу наслідки прийнятих рішень.

— Я можу сама вмитися, — вголос опиралася Марина, але нічого не робила, і моїх рук не зупиняла.

— Не нудить?

— Ні, — тихо відповіла вона, — тобі не варто було приїжджати.

— Ти б завдала проблем Каті та її мамі, а так не робиться. Адже вона твоя подруга, Марино, єдина, між іншим.

Марина лише гнівно поглянула на мене й майже ображено відвела погляд. Мабуть, їй не подобався повчальний тон, яким я її «виховував». Шкода, що у свої тридцять із гаком Марина так і не зрозуміла, що чоловік потрібен не для цього. Я просто висловлював уголос свої особисті спостереження.

З ванної я вийшов хвилиною пізніше, коли моя колишня відштовхнула мене від умивальника й почала водні процедури сама. Приходила до тями. Я ж поспішив до вітальні за якимось рушником.

— Ірино Вікторівно, — я покликав жінку, — у вас є чим витерти обличчя?

Паперові рушники знайшлися майже відразу, і за кілька хвилин ми вже сиділи на кухні з трьома чашками чаю та смачним тортом. Сиділи, втім, у тиші.

— Марино, моя квартира тут зовсім недалеко, — раптом перервала тишу Ірина Вікторівна, — тож зараз закінчимо сніданок і підемо.

— Куди підемо? — підняла брови дівчина. — Я з вами нікуди не піду. Мене ось Саша додому відвезе.

— Е, що за розмови! — вигнулася Ірина Вікторівна. — Це що ж, мені все це самій тягнути, чи що? Діти, мені шістдесят два роки, я свою спину надривати не буду цими речами.

— Ну й не надривайте, — пирхнула моя колишня, — Катя ж переїжджає.

— Щоб доглядати за твоїми дітьми, невдячна! — грюкнула по столу жінка.

А я раптом чітко відчув, як зростала напруга між цими двома. Й або я втрутився б найближчим часом, або… Очі Ірини Вікторівни поступово наповнювалися кров’ю, а руки таки свербіли, щоб комусь надерти сідничне місце. Боюся, без бійки тут не обійдеться.

— Нікуди я не піду! — схрестила руки Марина.

Я вже відкрив рота, щоб запропонувати свою допомогу — у мене була й машина, і Володимир, а в дві пари чоловічих рук ми б впоралися набагато швидше, ніж літня жінка й моя непутяща колишня… Як раптом Ірина Вікторівна, не соромлячись ані моральних норм, ані ввічливості, без страху зганьбити свій образ невинної старенької, схопила Марину за волосся і потягла геть із кухні.

Я навіть рота закрити не встиг, коли Марина з вигуками та криками здалася на «вмовляння» жінки.