Розділ 13. Саша

Ми піднялися нагору до величезних металевих дверей, які були наглухо зачинені.

— У вас є запасний ключ? — я подивився на Ірину Вікторівну.

Вона похитала головою.

— У Катрусі один усього, Сашенько. Можна, звісно, господині квартири телефонувати, але сам розумієш… Довго пояснювати будемо, що невідома дівчина робить у квартирі сама.

— У крайньому разі доведеться пояснювати, — я видихнув, а сам дістав телефон із кишені, щоб набрати Марину.

З-за дверей пролунав її телефон веселою треллю. Якась сучасна попсова пісня, яку моя колишня поставила на дзвінок. Треба ж таке! Навіть не беззвучний режим! Не вібрація! А не прокидається абсолютно.

— До речі, Ірино Вікторівно, — не відриваючись від телефону, я подивився на жінку, — звідки у вас мій номер? Не сприймайте за грубість, звісно. Катя дала?

— Ні, — вона крадькома опустила погляд, — не зовсім. Якщо чесно, я хотіла сама з вами поговорити, тому скористалася тим, що номер у мене вже деякий час був.

Якась розпливчаста відповідь. Я подивився на Ірину Вікторівну безпосередньо. Губи підібгала в напівусмішці, очі відводить убік. На щоках проступив ледь помітний рум’янець. Шкода, вух не видно — але чуйка підказувала, що червоніли вони не менше за щоки. Тобто мій номер вона отримала нетрадиційним способом. Цікаво.

— Про що хотіли поговорити? — я вже телефонував Марині раз, напевно, п’ятий.

— Про Катрусю. Ви ж розумієте, що робота нянею — це дещо… схоже на пониження, — ретельно підбирала слова жінка. — Вона в мене дівчинка працьовита, турботлива. Ой, а яка господиня! Ви побачите у квартирі — якщо ми до неї, дай боже, цього року потрапимо. Так ось там і пилиночки немає, і павучки ходять по стійці струнко.

Я вже слабо стримував усмішку. До чого вела ця жінка, що так мені Катю нахвалювала? Хотіла, щоб я їй платив більше? Або щоби прибиральницею ще і влаштував?

— А вік, — й ось тут Ірина Вікторівна плеснула в долоні й головою похитала, — у дівках ходить уже скільки. Поки буде вашою, пробачте, нянею, то жоден мужик нормальний на неї не подивиться. — Жінка важко і злегка театрально зітхнула. — Недовгий мій вік! А якщо Катя так і не вийде заміж… Я не побачу онуків…

Відповісти на цю тираду я так і не встиг. На щастя, до речі. Бо відповідей на такі одкровення в мене не було. Навряд чи підвищення зарплати або вакансія прибиральниці розв’язали б проблему… ееее, браку онуків у Ірини Вікторівни.

У глибині квартири почувся якийсь шум. Спочатку мені здалося, що почався землетрус, бо гуркіт стояв колосальний. Потім донеслося характерне «ай-яй-яй». Потім пішла добірна космічна лайка.

— Та шо?! — гаркнула Марина добре знайомим мені голосом.

— Марино, відчиняй, це Саша! — я стукнув у двері.

Якийсь час стояла тиша, і я вже подумав, що Марина там собі голову відбила. Уже готувався вибивати двері — простіше заплатити потім за ремонт, ніж ховати свою колишню, якщо вона там, не дай Боже, головою вдарилася.

Потім я зрозумів, що головою вона вдарилася при народженні. Тому що двері вона відчинила хвилиною пізніше — замотана в ковдру з воронячим гніздом на голові й характерним алкогольним диханням.

Ірина Вікторівна скривилася і закрила носик двома пальчиками.

— Що ти забув у мене вдома? — запитала вона, сонно кліпаючи очима.

— Ти не в себе вдома, люба, — видав я і поспішив усередину, приводити колишню до ладу.

Насамперед я розмотав цю гусеничну ковдру, у яку загорнулася Марина. Вона намагалася чинити опір і навіть хникала, але проти моєї сили нічого вдіяти не могла. Я ж намагався швидко із цим розібратися.

Ірина Вікторівна й так стала свідком не надто приємної сцени.

Коли мені вдалося відібрати ковдру в колишньої, я потягнув її у ванну. Бірюзова плитка з радянським малюнком кричала про давно не зроблений ремонт. Місця не було зовсім. Спиною я впирався в пральну машинку, праворуч від мене був умивальник. Саму Марину я посадив на ванну.

— Що ти робиш, — ображено буркнула вона.

— Намагаюся тебе вмити, щоб ти прийшла до тями, — таким самим тоном, яким зазвичай розмовляв із Мією, я говорив і з колишньою.

Вона була всього лише великою дитиною. Тією, хто так і не виріс, незважаючи на загрозливу цифру в паспорті. Але в душі Марина все так само продовжувала жити в маленькій однокімнатці з контролем матері, яка не давала їй самостійно дихати.

Це призвело до того, що Марина тепер і не намагалася жити дорослим життям. Спочатку я прагнув вирвати її з того оточення. Потім балував, коли доходи в компанії почали зростати. І занадто пізно зрозумів, якого монстра виростив з і без того забитої дівчинки.

Ось тепер живу як є. Несу наслідки прийнятих рішень.

— Я можу сама вмитися, — вголос опиралася Марина, але нічого не робила, і моїх рук не зупиняла.

— Не нудить?

— Ні, — тихо відповіла вона, — тобі не варто було приїжджати.

— Ти б завдала проблем Каті та її мамі, а так не робиться. Адже вона твоя подруга, Марино, єдина, між іншим.