12.2

Робочий день, на відміну від емоційних гойдалок зранку, проходив цілком собі спокійно. Подані звіти Каті я віддав у потрібний відділ, де дізнався, що Марина ще нема сьогодні — знову запізнення. Але її дівчатка закрили всі питання, тож причепитися було ні до чого.

А далі я проводив звичайні, призначені ділові зустрічі як по конвеєру. Розібратися з проблемами айтішників, поговорити з аналітиками про стратегію розвитку, зустрітися з двома потенційними клієнтами — шлях до підписання ще довгий, але зрушення є.

Обід вирішив пропустити. Ліза дивилася на мене своїми хижими очима, але я вперто ігнорував її загравання. Навіть вніс собі в календар зустріч із кадровиком — показово, щоб секретарка бачила. Так то в мене були свої причини для зустрічі — обговорити річні премії та проведення корпоративу — але Ліза ж цього не знала. І поводилася як шовкова.

Мою ідилію порушив телефонний дзвінок. Цікаво, якщо я викину телефон, може я знайду спокій і умиротворення? Якщо ніхто не зможе додзвонитися мені, щоб розповісти геніально жахливі новини, то… ніяких поганих новин і не буде.

Я важко видихнув і подивився на номер абонента. Невідомий.

— Алло, Олександр Вишневські, слухаю вас, — вимовив суворо формальним тоном.

— Сашо, вітаю, — немолода жінка говорила на іншому кінці дроту, — мене звати Ірина Вікторівна, я — мама Катрусі, подруги вашої дружини.

Колишньої дружини — це я поправив подумки.

— Слухаю вас, Ірино Вікторівно, щось сталося?

І звідки в неї взагалі мій номер?

— Ох, сталося, я-то вашу Марину й не можу ніяк розбудити. Мені потрібно квартиру звільняти, речі Катрусі забрати, а дівчина не відчиняє.

Сказане «дівчина» було вкрай емоційним. Мабуть, варто зазначити, що інтонація нічим би не відрізнялася, якби Ірина Вікторівна сказала «шановна». Я подивився на годинник. Часу — п’ята вечора. І як Марина тільки примудряється стільки спати?

— Зачекайте хвилину, — попросив я жінку і відставив телефон убік, — Лізо, у мене є ще якісь зустрічі на сьогодні?

— Ні, але можу влаштувати, — з ніжною посмішкою промовила дівчина.

Натяк був прозорий і зрозумілий, хоча із цим, звісно, до кадровика не підеш. Я похитав головою.

— За пів години буду, Ірино Вікторівно, — промовив жінці і скинув виклик.

І все ж мені було цікаво, як вона дістала мій номер. Катя дала? Але чому не зателефонувала тоді сама? Очевидно, що я зреагував би куди швидше на її ім’я. Ні, справа не в цьому.

Вже в машині я розглядав одеський трафік і напружено думав. Коли пообіцяв жінці, що буду за пів години — погарячкував. З такими заторами дай бог за годину приїхати.

Може Марина дала номер? З неї станеться, що не захоче дзвонити мені напряму.

На під’їзді я попросив Володимира зупинитися біля кондитерської, де взяв невеликий тортик. Усе-таки з порожніми руками якось неправильно з’являтися, тим паче до жінки — і я зовсім не про Марину думав.

— Катя живе ось у тому під’їзді, — пояснив мені Володимир, коли ми під’їхали до панельного будинку.

Біля нього на мене вже чекали. Ірина Вікторівна була до жаху ефектною жінкою — підтягнуті високі вилиці, великі, пронизливі очі й акуратно зібране волосся в пучок. Їй не вистачало тільки якогось гламурного лиску, може трохи брендованого одягу, щоб я легко сплутав її з однією з представниць журналу мод.

— Добрий вечір, Ірино Вікторівно? — я підійшов до неї ближче.

— Ах, Сашо, доброго вечора, пробачте, що вирвала вас із роботи. — Вона потиснула мені руку.

— Це не ваша вина. Куди йдемо?

— Третій поверх. — Тут вона помітила торт у мене в руці й подивилася на мене запитально.

— Це нам до чаю, — я чарівно посміхнувся, — повинен же я був якось вибачитися за свою… колишню.

Ось так за милою бесідою ми піднялися нагору, де на нас уже чекали.