Розділ 12. Саша

Ранковий будильник розбудив своєю огидною треллю. Я важко видихнув. Прокидатися так рано не просто жахливо — це за межею якогось людського розуміння, пекельний шар посеред величезної лавової гущі.

І все ж, зібравши всі свої крихти сил у кулак — а точніше бути в праву долоню — я розблокував телефон. Нових сповіщень не було. Новини трималися стабільно ті самі. Їхній брак.

Мабуть, усе ж таки доведеться вкладати гроші Захара Олеговича, як і планувалося — без ризикованих ігор. А хотілося. Адже такий куш зірвати могли б. Шкода, що прогнози не обіцяли жодних змін на ринку.

Хіба що в технологічній гілці були постійні злети й падіння. Але з ними я гратися не хотів — нехай відділ аналітиків цим займається.

До речі, про них. Я відкрив браузер і вбив назву того самого курсу, який був потрібен Каті. Запис був на наступний тиждень, тож я попрямував до процесу реєстрації на курс.

Було два плани — з менторством і без. Каті, звісно, потрібен наставник.

Хтось, хто зміг би навчати її як правильно розпоряджатися великим капіталом. За якими показниками стежити, і як передбачати зліт цін на акції. Той, хто живе цим — і прокидається з думкою, що потрібно перевірити телефон.

Я важко видихнув. Чому звучало так, ніби я був ідеальним кандидатом для її ментора?

З першого поверху пролунав ледь вловимий звук працюючої кавомашини, і я поспішив спуститися. Катя хмурила брови й задумливо дивилася на апарат. Я побіжно оглянув його: носик для подачі води вставлено некоректно, води в краплезбірнику теж зібралося під край. І сама кавомашина лайливо видавала помилку.

— Не розумію, — пробурчала дівчина.

— Доброго ранку, — я усміхнувся, — допомогти?

— Ой, я розбудила? Пробач, я хотіла зробити тобі каву.

— Заради цього варто було прокинутися, — я хмикнув. — Дивись, ось цю штучку потрібно вставляти до кінця.

Я потягнув за носик і вставив його впритул у саму машину.

— І ось тут поплавок бачиш? Не можна допускати, щоб він підіймався вище цього показника. Потрібно міняти воду, ось так.

І наочно продемонстрував, як витягнути всю збірку, як злити воду і вставити назад. А сам не міг позбутися думки, що вже поводився як ментор. Ну ось на що я напрошуюся! І так зашиваюсь із роботою зусиллями Марини та її мами!

— Зрозуміла, завтра зроблю, — кивнула Катя, підставляючи чашку в правильне місце, — оладки хочеш?

— Я не снідаю…

Засікся. Мало не назвав її красунею. Мало не підморгнув грайливо. Що зі мною? Невже думки про менторство довели мене до якогось нападу божевілля?

— Кхм, загалом, я поїду на роботу, а ти пиши, якщо будуть питання.

У голові тут же спалахнув той самий знімок.

— Ні, не пиши! — занадто бадьоро вигукнув я. Катя дивилася на мене величезними як два місяці очима. Я прокашлявся: — Дзвони краще. Я відповім.

— Але якщо нарада…

— Дзвони, — я наполіг і рушив до дверей.

— А, Саша!

А, що ще?! Мій мозок малював дивні картини і взагалі мені не підкорявся, що мене, зрозуміло, не влаштовувало. Може запах готового сніданку так виводив із себе?

— Я підготувала звіти, які потрібно було зробити вчора, — вона показала на папку на кухонному столі, — це зазвичай не доходить до столу директора, а залишається в нашому бухгалтерському, але якщо вже така справа…

— Я занесу Марині, — кивнув дівчині й кулею вилетів із дому.