11.2

Наступного дня я прокинулася із чітким відчуттям, що вмираю. Тобто ні, фізично я була в порядку — руки-ноги цілі, голова на місці. Але нудило неймовірно, та й загальна слабкість давалася взнаки. Я перевірила час — шоста ранку. Поруч сонно сопіла Марина.

О котрій я лягла вчора? О третій? Чи можна це взагалі назвати «вчора», якщо це сталося три години тому? Я видихнула і штовхнула подругу в бік.

— Марино, вставай, — бурмотіла я, — мені скоро їхати.

Марина у відповідь пробурчала щось незрозуміле. Розбудити її після веселого вечора було б непросто навіть у звичайний час. Я видихнула й подивилася на телефон ще раз. Там, серед сотні контактів, був один, хто міг врятувати мене в цій ситуації.

Але о шостій ранку навіть цей контакт спав. Я набрала повідомлення:

«Мамуль, привіт, майже всі речі я вже склала. Залишу Марину у квартирі — зможете удвох перенести все до тебе?»

Подумала й додала ще:

«Вибач, що в останній момент. Думала, що встигну все сама. Люблю тебе!».

І нехай Марина й не здогадувалася про велику місію, у яку я її впрягала, але сподівалася, що мою маму вона послухає. Зрештою, матінка в мене зі сталевим характером — колишня поліцейська! Якось збагнуть. І навздогін відправила мамі грошей на рахунок зі словами «на таксі».

А сама помчала вмиватися, збирати потрібні речі Саші додому і… робити оладки, звісно! Це була найшвидша страва, яку я тільки змогла придумати — і та, яку діти завжди люблять.

Уже коли готувала їх, то крадькома губу закусила.

Залишати Маринку голодною не вихід же. Вона допомагати мені буде! Тож частину дитячих оладок я відклала й залишила поруч записку: «Доброго ранку, Мариночко! Помчала до дітей. Катя».

І зробила все так, як і написала — звалила собі на плечі п’ятнадцятикілограмовий рюкзак, востаннє глянула на квартирку, у якій провела останні кілька років, і вибігла на вулицю. Уперед до пригод і…

— Володимире! — я махнула рукою водієві надто радісно як для тієї, хто майже не спав сьогодні.

Він вийшов із машини — темні окуляри на обличчі, білосніжна сорочка на накачаному тілі. У руках незмінно любовний роман, який сам чоловік навіть не думав випускати.

— Давайте ваш рюкзак, — Володимир підійшов до мене і зняв важку ношу так, ніби та й пушинку не важила.

Я, звісно, розумію, що в нього досвіду було багато в перенесенні речей і багажу, але… Надто легко він це зробив.

— Дякую, — знітилася я і прошмигнула в машину на заднє сидіння.

Мене обвив знайомий аромат упереміш із чимось новим. Я насупилася і почала озиратися в пошуках нового джерела запаху.

Двері біля водійського сидіння грюкнули.

— Я захопив вам каву дорогою, — посміхнувся мені Володимир і передав стаканчик із відомої кав’ярні.

— Боже, не варто було, — я навіть очі округлила, але відмовлятися не стала, — дякую! Я і справді випити нічого не встигла.

— Хоч поснідали?

— Скуштувала, — ухильно відповіла чоловікові, — поки робила оладки дітям.

Володимир тільки хмикнув і завів машину. А я відкинулася на сидіння і торкнулася губами неймовірно смачного напою. Ось-ось я переїду в новий дім.

Під один дах із Сашею.

_________________________

Хочу зробити на днях візуалізацію персонажів — ви як? Як уявляєте собі Володимира? І ну дуже мені цікаво, як там Марина буде “допомагати”!

Якщо ви тут уперше, то привіт! Мене звати Амелі, я авторка цієї чудової книжки. Вона поки що в процесі, і це означає, що я щоденно пишу до неї проди. Зареєструйтеся на сайті та додайте книгу до себе в бібліотеку — так ви її не загубите. Вона залишиться вашою в будь-якому разі, тож пристебніться! Пригоди чекають на нас!

Завжди ваша,
Амелі Фльор