Розділ 11. Катя

Ніколи б не подумала, що збір займає так багато часу. Завжди здавалося — скільки в мене тих речей? Три футболочки, дві книжки й сімейна фотографія на столі! Але ж ні. Набагато більше.

Тут були й маленькі свічки, які мені мама подарувала на новосілля, і різна техніка, якою я нехай і рідко, але користувалася. І фікус, забутий кимось у бухгалтерському офісі — я його врятувала й перевезла до себе. Ну не залишати ж бідолаху напризволяще!

— Катю, мені нудно, підемо гуляти, — скиглила мені в трубку Марина, — я заплачу!

— Люба, мені до світанку б речі зібрати, — я звучала ніжно, майже лагідно, — хочеш — приходь допомогти.

— О, я з пляшечкою вина! Скоро буду!

Я важко видихнула. Робота няні не закінчується навіть у моєму поки що домі — але краще вже так, ніж відбиватися від вимог Марини поїхати в якийсь заклад просто зараз. Я б геть не встигла нічого!

Подруга прийшла майже на годину пізніше — коли я спакувала більшу частину кухонного приладдя. Виявляється, я дуже любила спеції та крупи. Їх у мене було із запасом мало не на рік. Навіщо я і сама не зрозуміла.

— Найняла б собі команду, — Марина сиділа на столі й махала ніжками, у руках у неї був келих білого сухого. — А не сама ось це все робити.

Я важко зітхнула й підняла на неї голову. До цього я була занурена повністю в коробку.

— Марино, не у всіх на це є гроші, — не дуже тактовно нагадала подрузі, — більшість людей переїжджають своїми зусиллями. Або за допомогою друзів.

Останнє мало б стати каменем у її город, але дівчина лише розсміялася.

— Ні, рідна, якщо ти сподівалася і мене припахати займатися цим, то поспішаю тебе засмутити. Я тут як моральна й алкоголічна підтримка.

Я хмикнула. Порожніх надій не мала звички плекати.

Коли справа дійшла до книжок і фотоальбомів, я завмерла. Відкрила свої старі шкільні знімки і… чомусь не змогла відпустити так просто. Усередині все защеміло від спогадів, що нахлинули.

— Це ти в школі? — підійшла до мене Марина ззаду.

— Так, — я посміхнулася, — у мене було кілька подруг, але я переважно з хлопчиками дружила. Зараз вони всі вже одружені й не дуже прагнуть до спілкування.

— Із чоловіками немає дружби, — хмикнула Марина, — ти або колишній коханий, або майбутній.

Я ковтнула клубок у горлі. Вона… казала про мої почуття до Саші? Адже я мріяла стати майбутніми коханими — нехай і знала, що це лише недосяжні мрії.

— Якщо це не дружба сім’ями, — раптом сама додала Марина, — там інша справа. Ось ти, наприклад!

Вона що, думки читати вміє?! Я ікнула й підняла голову. Але весела Марина навряд чи бачила переляк у моїх очах.

— Ти чудово спілкуєшся із Сашею і з дітьми, і щось я не помітила між вами любовних іскорок.

Я видавила із себе фальшиву усмішку.

— Чи я чогось не знаю? — раптом примружилася Марина, а потім голосно розреготалася. — Ні, уявити вас двох разом просто неможливо!

Мені б полегшення відчувати, а не образу за необережно кинуті подругою слова.

— Ти з мамою давно спілкувалася? — я вирішила змінити тему, поки моє обличчя або настрій не видали мене з потрохами. — Вона там таке влаштувала в Саші вдома.

— Ой, вона казала, — клюнула на приманку дівчина, — подумаєш! Хотіла посидіти з подругами! Але ти знаєш Сашу, йому цього не зрозуміти. — Вона гикнула й сіла поруч. — Нічого, позлиться та забуде.

— Він заборонив мені пускати її на поріг, — тактовно зауважила я, — тільки в його присутності щоби бачилася з дітьми.

Марина тільки хмикнула на це.

— Діма й Мія і мої діти, — її обличчя набуло якогось хижого вигляду, — і якщо я захочу, щоб вони бачилися, то він нічого не зможе із цим зробити.

— Мене тільки не втягуй у ваші розбірки, — я похитала головою і поклала фотоальбом у коробку.

— Так-так, — махнула рукою Марина.

Я їй чомусь не повірила.