9.2

Катя все ж таки переконала доньку змити ненадовго свій макіяж — тільки під приводом того, щоби потім спробувати нову косметику. Мія дивилася на неї просто із закоханими очима, а тому ковтала ледь не кожне слово. Я міг лише спостерігати з усмішкою.

— Що одягнемо на шопінг? — Катя вела Мію за руку з ванної, поки я сидів із Дімою.

Сидів, утім, поняття надто узагальнювальне, враховуючи те, що син стрибав, скакав і лазив по мені на четвертій швидкості. Доводилося раз у раз вчасно його підхоплювати.

— Костюм феї, звісно, — і плечима потиснула так, ніби Катя дурницю якусь запитала.

Це що за костюм феї такий?

— Чудовий вибір! — не моргнула оком Катя, і пішла разом із Мією до гардеробної, щоб допомогти тій переодягнутися.

Ну а вийшла до мене вже карнавальна дама в білому. Це вочевидь був костюм на якесь свято на кшталт Гелловіна — блискітки відвалювалися, у сатиновій спідниці я помітив три дірки, а крильця непристойно смикалися щоразу, як тільки дівчинці доводилося смикнути рукою.

Мене аж перетрусило.

— Категорично ні, — стримував емоції я, — Міє, піди переодягнися в щось пристойне.

— Ну тату! — тупнула вона ногою. — Це красиво! Ти не розумієш!

— Так зі старшими не розмовляють, Міє. Якщо не хочеш, щоб ми скасували весь похід, негайно піди й переодягнися.

Донька скривила обличчя і розплакалася, втікши в гардеробну. Я докорів сумління не відчував. Ще б моя донька мала такий вигляд! Треба б викинути цей костюм під три чорти, щоб на очі не потрапляв.

Я навіть фиркнув і подивився у вікно. На вітер, що колише дерева, на траву… Але відволіктися від пильного Катиного погляду не міг. Вона буквально пиляла мене.

— Катю, ти хочеш щось сказати? — крізь зуби процідив їй.

— Не хочу, — у тому ж тоні відповіла Катя.

А сама руки вперла в боки й осудливо хитала головою. Коли я твердо намірився ігнорувати її витівки — тут, узагалі-то, не мене виховувати, а дітей треба — вона видихнула й пішла в гардеробну заспокоювати Мію.

Червоноока донька з’явилася п’ятнадцятьма хвилинами пізніше в білій футболочці та джинсовій спідниці.

— Ось інша справа, — я посміхнувся і потягнувся до доньки, але вона пирхнула й пішла до виходу з кімнати.

Чудово. Шість років, а гормони вже майже підліткові.

— Здається, друже, тепер одягнути потрібно тебе, — пробурмотів я, підхоплюючи Діму.

— Це не твоя робота, — холодно промовила мені Катя, ледь не силою вирвала дитину з рук і вийшла з кімнати рівно таким самим кроком, що й моя донька хвилиною раніше.

Я навіть здивовано очима захлопав. Ні, ну ви бачили?! Ви бачили?!

Мене вистачило на хвилину чи дві сидіння на ліжку, потім я пішов у сусідню кімнату.

— Ти на мене сердишся, — констатував я, поки Катя допомагала Дімі спорядитися в спортивні штани й кофту.

— Ні, що ти, ти — батько, тобі й виховувати. Нехай і таким варварським методом.

Це вона сказала зовсім тихо, ледь не губами одними шепотіла й навіть від Діми відвернулася. Той хоч і був тихонею, але все ж таки тямущим. Міг легко підхопити все те, про що ми зараз говорили.

Ми спустилися вниз до машини. Мія весело щебетала з Володимиром, поки той показував їй щось у небі — чи то хмари описував, чи то казки якісь розповідав.

— Ходити в дірявій сукні в магазин не можна, — сказав я, дістаючи крісло з багажника.

— То може по-іншому говорити про це? — не зовсім тактовно запропонувала Катя. — Володимире, допоможіть Саші з кріслами, будь ласка. Я з дітьми посиджу.

За пів години ми були вже в шопінг-молі в дитячому магазині. І варто визнати, везти сюди дітей було… Не найкращою ідеєю.

— Мафинки! — прошепотів Діма й попрямував в улюблений ряд.

— Косметика! — заверещала Мія і кулею полетіла в потрібний бік.

Ми з Катею переглянулися. Здається, потрібно було ловити дітей у цьому лабіринті банкрутства батьків.