Розділ 9. Саша

Як чоловік, я, зрозуміло, не знавець косметики. Щось мені здається до божевілля кричущим і вульгарним — Марина любила наносити щось подібне, коли хотіла мене позлити. Щось я навряд чи відрізню від дівчини, яка взагалі не нанесла макіяж. Для мене все, що природно — красиво.

Але макіяж, який нанесла на себе моя донька того дня… Не був схожий на жодне пристойне слово, яке я б легко міг підібрати.

Губи нафарбовані червоною помадою. А ще щоки, ніс і частково повіки. На обличчі у формі зірочки рожеві рум’яна.

У районі очей (а я б радше сказав у районі брів) — яскраво-сині тіні.

Довелося втягнути в себе щоки, щоб не розсміятися просто на місці. Катя, здається, думала так само.

— Як вам мій мавпаяж? — запитала Мія і сіпнула бровами, від чого її екстравагантний лук мав ще комічніший вигляд.

У мене почали збиратися сльози від титанічно важко стримуваного сміху. Тому я просто кивнув, покладаючись на дівчину поруч.

Катя трималася точно краще за мене.

— Ти маєш чудовий вигляд, Міє, але мені здається, чи косметики трохи… — дівчина зам’ялася, добираючи слова, — багато?

Це применшення.

Я глибоко вдихнув через ніс, відкидаючи сльози. Потрібно було прийти до тями, щоби прийти Каті на допомогу.

— Мене мама так вчила, — відмахнулася донька, — губи мають бути ось такі, — і ручками показала розмір великого надувного м’яча, — і щічки потрібно яскравіші! А очі!

— Мама навчила? — я миттю насупився.

— Як чудово! — перебила мене Катя, кинувши насторожений погляд.

Що це з нею?

— А покажеш мені косметику, якою ти це робила? Теж хочу собі такий макіяж! — змінила тему Катя.

Мія відразу ж помчала в гардеробну за наборами, якими створювала цей витвір… Пабло Пікассо.

— Їй не можна стільки фарбуватися, — пошепки сказав Каті.

— Нічого страшного, якщо косметика дитяча, — не стала зі мною погоджуватися дівчина, — і якщо це об’єднує її і маму. Їй лише шість, Сашо, у цьому немає нічого дивного. Ось ближче до десяти років варто провести бесіду на тему естетики зовнішності, а поки…

— Я принесла! — стрибнула до нас Мія, миттєво перервавши розмову.

У ручках вона тримала рожеву косметичку із зірочками. Донька розстебнула її і занурила пальчики всередину. Щось довго мацала, а потім задоволено вивудила на світ кілька тюбиків.

— Вони не схожі на дитячі, — резонно зауважив я, читаючи назви брендів.

Може в цих штуках я і не розбирався детально, але точно бачив таку саму косметику в Марини. І в магазинах, коли платив за неї.

— Ні, це не дитяча косметика, — вимушено зауважила Катя, — Мієчко, а як ти дивишся на те, щоб ми сходили по магазинах за косметикою для… нового мавпаяжу? Тобто макіяжу! Звісно макіяжу, — навіть хрюкнула Катя від нової хвилі сміху. — Любиш шопінг?

Почувши чарівне слово, донька округлила очі й радісно закивала головою. Я усміхнувся. Усе б нічого, от тільки в такому вигляді її нікуди не пустять.

— Тату, що скажеш? — з посмішкою Катя повернулася до мене.

Я показово подивився на годинник.

— Думаю, що на роботу вже повертатися пізно, тож…

— Ура! — заверещала Мія, перелякавши Діму — син миттєво розплакався.

І поки Катя брала його на руки і плескала по спинці, щоб заспокоїти, Мія змовницьки підморгнула мені.

— Ми й тобі потім мавпаяж зробимо, тату, — прошепотіла вона й показала великий палець догори.

А мені раптом різко захотілося на якусь нараду… Дуже важливу.

Катя все ж таки переконала доньку змити ненадовго свій макіяж — тільки під приводом того, щоби потім спробувати нову косметику. Мія дивилася на неї просто із закоханими очима, а тому ковтала ледь не кожне слово. Я міг лише спостерігати з усмішкою.

— Що одягнемо на шопінг? — Катя вела Мію за руку з ванної, поки я сидів із Дімою.

Сидів, утім, поняття надто узагальнювальне, враховуючи те, що син стрибав, скакав і лазив по мені на четвертій швидкості. Доводилося раз у раз вчасно його підхоплювати.

— Костюм феї, звісно, — і плечима потиснула так, ніби Катя дурницю якусь запитала.

Це що за костюм феї такий?

— Чудовий вибір! — не моргнула оком Катя, і пішла разом із Мією до гардеробної, щоб допомогти тій переодягнутися.

Ну а вийшла до мене вже карнавальна дама в білому. Це вочевидь був костюм на якесь свято на кшталт Гелловіна — блискітки відвалювалися, у сатиновій спідниці я помітив три дірки, а крильця непристойно смикалися щоразу, як тільки дівчинці доводилося смикнути рукою.

Мене аж перетрусило.

— Категорично ні, — стримував емоції я, — Міє, піди переодягнися в щось пристойне.

— Ну тату! — тупнула вона ногою. — Це красиво! Ти не розумієш!

— Так зі старшими не розмовляють, Міє. Якщо не хочеш, щоб ми скасували весь похід, негайно піди й переодягнися.