Розділ 8. Катя

Я, звісно, розуміла, що мене попросять переїхати до будинку на час роботи. Дітям потрібно дотримуватися розкладу, а їздити в інший кінець міста щодня було б складно. Тож я ще до розмови із Сашею міркувала, яку валізу зібрати.

І чи можна поки що виселитися зі своєї квартири? Так я б менше витрачала з місячних платежів. А у вихідні та відпустку жила б у мами.

Про все це я думала, коли погоджувалася на пропозицію Саші — а не про те, що можу просто зараз розпочати свій робочий день.

— Катю, ти зараз дуже зайнята? — запитав він, перевівши погляд із секретарки на мене.

З огляду на обставини…

— Усі звіти здані, тож… — я невпевнено промовила.

— Чудово, поїхали, — і схопив піджак, що висів на спинці стільця.

Я вичавила із себе посмішку й рушила слідом за масивною спиною мого нового начальника. Чи старого начальника? Як взагалі в цій ситуації розцінювати Сашу?

Секретарка здивовано провела за мною поглядом, ледь не обурено піднявши брови. Я продовжувала натягнуто посміхатися, коли проходила повз неї.

— Щось сталося, Олександре Євгеновичу? — кинув Володимир уже в машині, коли ми проїхали в гробовій тиші кілька кілометрів.

І із цікавістю спостерігав за нами в дзеркалі заднього виду. Готова присягнутися, що його очі блищали щоразу, коли наші погляди перетиналися.

— Сподіваюся, що ні, — видихнув Саша й повернувся до мене, — пробач, що довелося почати так швидко.

— Та нічого, — я ніяково хмикнула, — няні начебто повинні з’являтися і за терміновим викликом.

— Хотілося б, щоб у нас таких викликів не було, — клацнув язиком Саша й дістав ноутбук.

Точно. Вчорашня зустріч із клієнтами. У нього напевно купа справ накопичилася на сьогодні, а тут цей терміновий виклик додому. Цікаво, що сталося? Я совалася на сидінні й перебирала пальцями, відчуваючи раптову тривогу — раптом щось з дітьми?

Марина сьогодні була на роботі, тож це не вона з ними… Тоді хто? Я скоса дивилася на Сашу, але він не був налаштований на розмови.

Його шалено пухнасті вії пестили повітря, брови зійшлися на переніссі. Те, що було на екрані ноутбука, Саші зовсім не подобалося — тоді як я не могла відірвати погляду від нього самого. І серце в грудях кокетливо стукало: тук-тук? Тук-тук! Тук-тук-тук…

Я відкинулася на сидіння і прикрила очі. Хотіла, щоби поїздка швидше закінчилася — і я не наразила себе на небезпеку близькості із Сашею. Адже я погодилася на роботу не через свої почуття — я б навіть сказала, всупереч їм! Просто заради майбутнього! Заради мрії працювати аналітиком.

І тому свої почуття планувала довго й ретельно приховувати.

Мене розбудив звук, що пролунав, коли зачинилися дверцята машини. Я розплющила очі, ще погано розуміючи, де ми і як це так швидко приїхали — адже я всього на хвилинку задрімала.

Пролунав крик.

— Що відбувається? — я здивовано оглядала місцевість, а свідомість потихеньку приходила до тями.

— Ставлю на те, що Маргарита Павлівна знову витворяє, — хмикнув Володимир, розгорнувши якусь книгу й відкинувшись зручніше в кріслі.

— Маргарита Павлівна? — я підняла брови. — Мама Марини?

— Ага. Вона сьогодні за няню.

Не можу сказати, що це була погана ідея — зрештою, вона ж бабуся Діми та Мії. Але судячи з дочки, мати не могла бути зразковим прикладом виховання…

— Піду-но я перевірю ситуацію на місці, — пробурмотіла собі під ніс.

— Твоє діло, Катю, але я б не рекомендував туди суватися без бронежилета.

Я боязко сковтнула.

— Саша буває настільки жорстоким?

— Я б на собі не перевіряв, — тихо хмикнув Володимир і перегорнув сторінку книги.

Я лише краєм ока помітила назву. «Курортна спокуса» Софії Фролової. Цікаво. А він і не схожий на того, хто читав би любовні романи.