Розділ 6. Саша

Моя вечірня рутина була з ароматом шоколадного молока й теплого чаю. Мія тихо гралася з іграшками у своїй кімнаті, поки я вкладав Діму. Цей ритуал завжди займав різний час, тож старша була навчена — якщо я не прийшов до неї в кімнату через годину, потрібно лягати спати самій.

Їй це, звісно, не подобалося, але вибору в мене не було. Діма вимагав більше моєї уваги, якої і без того обом дітям діставалося крихти.

Я важко зітхнув, коли малюк нарешті обійняв м’яку іграшку й заснув.

— Спиш, принцесо? — я постукав до дівчинки в кімнату й одразу увійшов.

Нічник ще горів. Сама Мія сиділа в ліжку і грала в планшет.

— Що я казав про електронні ігри після шостої? — миттєво насупився.

— Я вже доросла для цього, — хмикнула мені дівчинка, але планшет усе ж відклала.

Треба б поставити на нього контроль, щоб сам відключався в призначений час. Але це здавалося якимось тимчасовим рішенням. А довгостроковим було б займати її чимось, окрім екранів — що неможливо з урахуванням мого графіка. Абсолютно замкнуте коло.

— Про кого сьогодні почитаємо?

— Мені вже давно спати пора, — стиснула ручки донька, — ти почитаєш пів сторінки й підеш.

— Не піду, — з посмішкою пообіцяв я, — цілий розділ прочитаю. Робінзона Крузо?

— Так! — радісно заголосила Мія.

Я допоміг їй зручно влаштуватися на подушці, підіткнув ковдру і відкрив книжку на сторінці, де ми востаннє зупинилися.

Моя принцеса заснула, звісно, не через пів сторінки, але через солідні півтори. Я з усмішкою спостерігав як вона спала. Як розслабилося її обличчя, як спокійно й умиротворено вона виглядала. Але зробив над собою зусилля і дочитав розділ до кінця — як і обіцяв.

— Надобраніч, — прошепотів їй і поцілував у лоб, як раптом дивний шерех змусив мене напружитися.

Він виходив знизу. Шум ставав дедалі виразнішим. Удома хтось був. Це не міг бути Діма — він би не сповз на найперший поверх. Грабіжник? Але як пройшов через охорону?

Або ж це могла бути Марина. З неї станеться. Й охорона попереджати про неї не стане.

Я вимкнув світло в доньки, одним оком перевірив сплячого Діму й поспішив униз. Всупереч моїм очікуванням, це була не колишня дружина. Не в п’яному, не у тверезому стані. Зовсім інша гостя.

— Ох, привіт, зятю, — голосно видихнула вона, знімаючи втричі загорнутий шарф.

— Діти сплять, Маргарито Павлівно, — холодно зауважив.

— А! Пробач! — жінка перейшла на гучний шепіт. — Завариш чаю тещі?

— Маргарито Павлівно, ми розлучилися з Мариною, — я навіть не подумав сіпнутися в бік кухні, — ви не можете більше…

Намагався підібрати відповідне слово замість «завалюватися». Усе-таки я вихований чоловік, негоже мені називати речі своїми іменами. І людей так, як вони того заслуговують.

—… приходити без запрошення.

— Як це, Сашенько! — вона навіть плеснула в долоні. — Але ж мої онуки нікуди не поділися!

— Зараз десята вечора, Маргарито Павлівно, до яких онуків ви, пробачте, приїхали? Вони сплять давно.

Маргариту Павлівну це хвилювало мало. Вона зняла свій піджак і повісила в шафу на плічка, скинула черевики й сама пройшла в кухню. Я її не запрошував і не планував мати гостей, але саму жінку це не турбувало.

— Я планував відпочивати, — тактовно зауважив, коли пройшов на кухню.

Маргарита Павлівна зручно вмостилася на барний стілець біля острова на кухні, склала руки човником і нахилила голову, із цікавістю роздивляючись мене. Зітхання зірвалося з губ. Нестерпна жінка.

— Я їхала до тебе сюди через усе місто… Ну невже ти виставиш мене, зятю?

— Я більше не…

— Сашенько, — перебила мене Маргарита Павлівна й подивилася величезними очима, — ну в тебе ж купа вільних спалень. Виділи мені одну, а? А я з дітьми посиджу завтра.

Я примружився. Мені зовсім не подобався тон і манера промов Маргарити Павлівни. Щоб вона погодилася сидіти з дітьми, та ще й за власною ініціативою? Щось тут було нечисто.

Я пройшов до чайника й натиснув на кнопку, вивів із шухлядки дві чашки.

— Що ви хочете натомість? — запитав майже ненароком.

— Просто провести час з онуками!

— Маргарито Павлівно, — я навіть перестав робити чай і подивився на неї з докором, — ви справді думаєте, що я настільки дурний? Ви жодного разу за все життя Мії не зголосилися посидіти з нею.

— І зараз зрозуміла, що настав час це виправити! — вона облизнула вкриті недорогою помадою губи. — Я ж їхня бабуся! Їм потрібно знати, що я їх люблю, і дуже хочу провести з ними більше часу.

Я бив ложкою цукор і дивився, як крупиці розчинялися в гарячій рідині.

— Мені і справді не завадило б завтра з’їздити на роботу.

Перевірити звіти Марини, які вона здала з похмілля.

— Ось бачиш, зятьку! Усе буде добре!