4.2

Довелося сказати правду.

— Мені сьогодні зателефонував Саша, — я з побоюванням дивилася на подругу, — попросив посидіти з дітьми.

Боже упаси кинути, що це було через саму Марину. Тож цю частину я тактовно промовчала.

— А няня куди поділася?

— Питання було термінове через підписання контракту, — ох, як же я викручувалася, щоб уникнути «тієї самої» фрази! — та мені нескладно. Я примчала й чудово провела час із діточками.

— Він, мабуть, забувся, — хмикнула Марина, — що ти — моя подруга, а не його. Саша має поважати твій час і твої кордони. Може ти з Володимиром на побачення піти хотіла!

Сам водій тільки лукаво посміхався, і заманливо водив язиком по губах. Зрадник. Йому ось лише б насолоджуватися моїми муками. Знає ж, що ніяких побачень не було!

— Усе гаразд, Марино, правда.

Й ось тут момент, коли мені б порадитися з нею щодо… Того, на що зовсім не можна погоджуватися.

— Він запропонував оплатити мені курс фінансового консультування і вкладів.

Очі Марини полізли на лоб. Здається, я сказала все зовсім не так — вона явно почала собі надумувати того, чого й  у помині не було. Хоч би як мені не хотілося.

— Це якщо я погоджуся на постійну роботу, звісно, — поспішно додала я.

— Не зрозуміла, — махнула головою Марина.

— Приїхали, дівчата! — перебив нас Володимир, припаркувавшись біля відомого закладу, куди Марина обожнювала ходити.

Але зараз вона проігнорувала його зауваження і подивилася на мене в усі очі. Великі такі. Незрозуміло тільки, чи злісні.

— Саша запропонував побути нянею для Діми й Мії в обмін на оплату курсу, — знову повторила я, — на постійній основі. Я, звісно, не погоджувалася, бо спочатку вирішила поговорити з тобою. Якщо тобі ця ідея не подобається, то я відмовлюся і…

Я продовжувала бурмотіти й чомусь виправдовуватися.

—… діти мене знають, звикли, їм би це було простіше, — я все бурмотіла й бурмотіла, — але мені теж трохи ніяково. І як бути з роботою зараз? Можливо, мені б довелося брати все додому, а це теж незручно.

Марина все мовчала, і я вирішила прийняти те саме рішення, яке було б правильним. Змію-спокуснику потрібно вчасно сказати «ні».

— Я відмовлюся, — кивнула для більшої переконливості, — це незручно.

— Навіть не смій, — низьким голосом пригрозила мені Марина.

Я втиснулася в сидіння. Чому? Що я не так сказала? Вона здогадалася про мої почуття? І вирішила прибити тут, поки свідок тільки Володимир?

— Це ж бабки на халяву, рідна, ми ж гуляти вдвічі більше зможемо, — заверещала Марина й обійняла мене так міцно, що дух вибило. — І як я сама не додумалася запропонувати тебе Саші? Ти ж ідеальна! Зручна, вірна, діти люблять, і я зможу приходити, коли забажаю! І гроші залишаться в сім’ї!

Остання фраза мені не сподобалася. Я думала про цю роботу тільки в ключі курсу, але і звичайна зарплата мені була потрібна, звісно. Мені потрібно їсти, платити за квартиру, купувати собі щось. Усе це, звісно, не слід обговорювати із самою Мариною, але вже із Сашею — усі умови нашої співпраці.

Але благословення Марини трохи збило камінь із моїх плечей.

Дівчина вилізла з машини перша, вирішивши відсвяткувати таку «видатну» пропозицію. Я рушила за нею слідом, коли Володимир зупинив мене.

— Катю, ви впевнені? — запитав він, коли Марина вже не могла мене почути.

Я насупилася.

— Не думайте, що зможете приховувати ваші почуття вічно, — додав він, а в мене всередині все заледеніло.

Вкрилося білястою кіркою інею.

— Ну ти йдеш чи ні?! — реготнула Марина, і мені довелося вийти з машини, залишивши запитання Володимира без відповіді.

Чи говорив він про це із Сашею?