Розділ 2. Катя

Я близько хвилини намагалася просто прийти до тями. Голова розколювалася після нічних пригод, але, здається, я була при здоровому глузді. Озирнулася — моя квартира, моє ліжко. І телефон у руках теж мій, ось тільки ситуація все одно надзвичайна.

— Щось сталося? — нарешті вичавила із себе.

Неділя. Судячи з годинника, — восьма ранку. Це взагалі не було схоже на Сашу — дзвонити так рано у вихідний день.

— Так… — тільки зараз я почула в нього на тлі дитячі крики.

Хтось щосили веселився, пищав, верещав і видавав подібні звуки дитячої радості. Тобто, Саша вдома.

— Сьогодні день, коли Марина мала забрати дітей, але вона не дуже в змозі, як ти розумієш.

Я видихнула. Типова Марина.

— А нову няню я знайти не встиг. У мене через пів години підписання контракту — сама знаєш, скільки ми працювали, щоби переконати партнерів на цю угоду.

— Ти хочеш, щоб я посиділа з дітьми?

— Так, — з полегшенням вимовив він, а потім миттю виправився, — тобто ні! Це вважатиметься твоїми понаднормовими, якби ти працювала в офісі сьогодні. Усі витрати покрию, водія надішлю. Я знаю, що прошу занадто багато, і в тебе, напевно, були плани… — тут він замовк, а я прикусила губу, уявляючи, що він робить у цей момент, — приїжджай, будь ласка, Катю.

Я не стала говорити Саші, що й так погодилася б — без грошей, понаднормових і покриття витрат. По-перше, я дійсно знаю, скільки зусиль коштувала компанії ця угода. Якщо вона зірветься, то ми зазнаємо колосальних збитків, що точно позначиться не тільки на настрої керівництва, але й на моїй річній премії. А по-друге, це просто був Саша. Я б, напевно, на все погодилася, якби він ось так мене просив.

— Надішли водія.

— Він уже чекає, — одразу ж випалив Саша.

Я хмикнула.

— А якби я відмовилася?

— Я б вмовляв тебе доти, доки ти не погодилася, — клятвено запевнив мене чоловік, — діти тебе знають, я тобі довіряю. Ти була моїм абсолютно єдиним варіантом.

Я прикусила губу, приховуючи посмішку. Це дуже погано, що ці слова мене тішать? Напевно, так.

— Виходжу, — сказала я і скинула дзвінок.

Світла машина вже чекала на мене біля під’їзду. Бабусі здивовано змахнули віями-віялами та бровами-опахалами, коли я без докорів сумління залізла всередину. Впевнена, «прости Господи», мене вже давно проклинали — але кому яке діло?

Біля будинку мене ніхто не зустрічав, але вхідні двері були відчинені навстіж. Зсередини долинали все ті ж дитячі верески.

— Тук-тук, є хтось живий? — для пристойності постукала я і переступила поріг будинку.

— Ми тут! — долинуло до мене з кухні.

Я роззулася і пройшла всередину. Спочатку ахнула.

Кімната виглядала так, ніби пережила атомний вибух, хуртовину, лавину і, ймовірно, льодовиковий період, бо вся була вкрита льодом та інеєм. По підлозі було розмазане морозиво, а шестирічна Мія реготала, кружляючи навколо столу.

За дитячим столиком Діма колупав ковтунчики і старанно малював фігури сучасного мистецтва на своїй тарілці.

Саша посеред цього хаосу стояв безпорадний посеред кухні. Темні штани були вдало підкреслені блискучим ременем, але ось сорочку він застебнути не встиг. Краватка теж лежала на плечах. Я лише на секунду дозволила своєму погляду затриматися на кубиках преса, що проглядали через сорочку.

— Здається, у нас тут втікачка, — я підхопила Мію, коли вона пробігала повз, і підняла її животиком догори.

Дівчинка миттю розреготалася, а коли я почала її лоскотати, то й зовсім залилася сміхом.

— Відпустиш тата на роботу? — запитала я, на секунду припинивши свої лоскотливі тортури.

— Ні-і-і-і, — уже ікала дівчинка.

— Тоді доведеться лоскотати, поки не відпустиш! — пригрозила я, і Мія здалася після чергової порції заливистого сміху.

Саша до цього часу вже застебнувся і зав’язував краватку. Куточки моїх губ здригнулися.

— Вони ще не снідали, відправиш Володимира за продуктами, — кинув він.

Володимир — це його водій, за сумісництвом асистент, за сумісництвом нянька, коли діти перебувають у машині. Не знаю, які золоті гори Саша йому обіцяв, але Володимир працював тут уже не перший рік.

— Або замов доставку?

— Піцу! — радісно вигукнула Мія.

Я обережно обернулася на Діму, який жував козявку. Яка там піца, дітям би щось нормальне поїсти.

— Мія, як ти ставишся до млинців?

— Із шоколадом? — підозріло звузила очі дівчинка.

— І з джемом! — впевнено кивнула я.

Усе одно відправляти Володимира за продуктами.

Мія тут же майже до задухи обійняла мою шию.

— Буду, буду, буду! — кричала вона мені прямо у вухо.

Чудово, однією проблемою менше. Залишалося зайняти її якимись малюнками, вмити Діму і приготувати той самий обіцяний сніданок. Я навіть не відразу замислилася, звідки знаю, як усе це робиться. Своїх дітей у мене ж немає. Але це виходило якось цілком природно.