Розділ 1.

Ми ніколи не обговорювали це вголос, але кожна з нас розуміла — чоловік подруги під найсуворішою забороною. Дружба понад усе. Так я думала.

— Сьогодні я святкую своє розлучення! — на всю пельку горланила Марина із шотом у руках напереваги.

У клубі кричала музика, оглушали біти. Але Марині було все одно — вона заплющила очі й мотала головою з боку в бік у такт пісні. Це був якийсь останній хіт про те, що дівчина знайшла своє кохання.

Іронічно з урахуванням того, що Марина святкувала розлучення.

— Гуляємо на всі бабки!

— Ти ж знаєш, що Саша платить за це? — з усмішкою уточнила я.

Саша — її чоловік. Уже колишній.

— Тому й на всі!

Він залишив їй свою карту й навіть не заблокував доступу. Ба більше, мені здалося, що Саша зробив це усвідомлено. Я тільки не могла зрозуміти, чому. Кохав її все ще чи що?

— Так, Катю, ти занадто твереза, — раптом упевнено заявила Марина, — офіціант!

Губ торкнулася м’яка рідина, яка обіцяла далеко не м’які наслідки. Голова почала хитатися в такт мелодії сама по собі.

— Ось це вже інша справа! Підемо мужика тобі шукати!

Мужика я шукати не хотіла. Мені й без нього проблем вистачало — то в Марини постійні вимоги моєї присутності, то в компанії цифри не сходилися у квартальному звіті. Марину це, до речі, мало турбувало, хоч вона й була головним бухгалтером. Формально навіть моїм начальником!

Я скоса подивилася на дівчину, яка бадьоро танцювала, уже поруч із задоволеним чоловіком. Вражаюче. Я ж на секунду відвернулася! І коли вона тільки встигла?

— Офіціант!

— Марино, може тобі вже досить? — я підійшла до подруги ближче.

Вона ледь стояла на ногах.

— Ой, Катю, не заважай! Я! Святкую! Розлучення!

А вже за годину я тримала її волосся над унітазом і погладжувала спину. От і про яких мужиків тут може йти мова? У мене просто фізично не вистачило б ні часу, ні сил думати про нього — не те щоб робити щось іще.

Марині ставало дедалі гірше й гірше. У якийсь момент вона перестала відповідати на мої запитання. Просто сіла в кабінці туалету, притулилася до плитки і відключилася. Я насупилася.

У дівчини проступив піт на лобі, її морозило. Це звичайне отруєння чи вже час викликати швидку? Я закусила губу й задумалася. Майже за звичкою витягла телефон із задньої кишені.

У таких ситуаціях я завжди дзвонила Саші, але чи було це доречно зараз?

— Алло? — пролунав сонний чоловічий голос у слухавці.

— Саш, привіт, вибач, що турбую…

— Щось із Мариною?

— Так, вона святкувала… Ну… Ти розумієш, — мені навіть стало ніяково.

Зі сторони цей дзвінок мав би вигляд верху сюрреалізму. Найкраща подруга телефонує колишньому чоловікові з клубу, де його колишня дружина святкує розлучення, власне, з ним. І просить відвезти саму дівчину додому. Кому сказала б — вважали б за невдалий анекдот зі стендап-шоу. Ось тільки в Марини із Сашею завжди були трохи незвичайні стосунки.

— Скоро буду. Зможеш довести її до виходу?

Я подивилася на повністю відключене тіло подруги. Навіть спробувала підняти за руку. Марно.

— Навряд чи, Саш.

— Зрозумів.

Я сховала телефон і подивилася на тіло своєї подруги. Вона насправді дуже вродлива жінка. Витончені риси обличчя, великі очі — яскраво-зелені, нехай зараз і заплющені — і ніжні локони густого волосся. Не здивована, що Саша закохався в неї колись. Тоді Марина була лише простим бухгалтером, а він — генеральним директором. Зараз він ділив акції компанії навпіл із власником.

І з якоїсь космічної для мене причини продовжував опікуватися Мариною.

Він приїхав за десять хвилин. Чи то на вертольоті летів сюди через усе місто, чи то що — чорт його знає. Спершу постукав у двері туалету й голосно крикнув:

— Вибачте, я за дружиною!

Колишньою. Я посміхнулася.

— Заходь, Саш, тут тільки ми.

Чоловік зайшов усередину. Очі знайшли мене моментально, і він кивнув. Стиснув зуби, побачивши свою колишню дружину.

— Відвеземо її додому. Тебе з нею чи до себе?

— Та я сама доберуся, Саш, дякую.

— Виключено, — рівним голосом кинув Саша, — зараз пізня ніч, а ти — дівчина. Яким виродком я маю бути, щоб дати тобі самій їхати на таксі?

Я вимучено посміхнулася і більше не сперечалася. На вулиці на нас чекало авто, запах якого кричав про його дорожнечу. Це не була «зелена ялинка» чи інший аналог. Мені здається, у всіх машинах цього класу є якась аура. Прямо продають такими. Сідаєш і відчуваєш себе… ну десь між королевою і богинею.

Саша поклав Марину поруч зі мною, підставив поруч пакет про всяк випадок.

— Як відсвяткували? — запитав він ненароком.

Сюр. Ну чистий же сюр. Мені було настільки ніяково, що я і дивитися на нього боялася.