Розділ 11.3

Вже переодягнулася у простий, але до біса ефектний домашній комплект, який гарно підкреслював її фігуру. Наче в такому займаються йогою чи чимось подібним. Хм, чи доречно це носити серед білого дня? Я глянув на Іллю і помітив, що він теж пройшовся по ній зацікавленим поглядом. І мені це не сподобалося.

Не сподобалося настільки, що я ледь втримався, щоб приструнити його просто за факт оцінки.

Він що, зовсім страх втратив?

Вона моя дружина, між іншим, хоч і тимчасова. По правді, я ніколи не був тим, хто переживає, куди і як дивляться інші чоловіки. Але зараз відчув щось дивне — не злість, не ревність, а радше внутрішній… сигнал, через який в мені ворухнулося щось хижо-незадоволене. Наче Ілля ступив на територію, яку я ще не проголосив своєю, але автоматично вже вирішив, що вона так є.

Це було абсолютно неприйнятно. І нелогічно. І… до біса дратувати.

Я навіть не встиг як слід розібратися з цією раптовою реакцією, бо Віра двинулася до столу. Волосся зібране нагорі у «хвостик», підборіддя гордо підняте, а погляд… гострий, небезпечний і вкрай ображений.

На кілька секунд у кімнаті стало тихо, мов перед грозою.

І я прижмурився. Невже вона щось чула?

Скільки? Що саме?

Які саме слова?

Я швидко в думках проаналізував останні п'ять хвилин нашої розмови з Іллею. Аналіз був невтішним.

— Стережися, — тихо пробурмотів Ілля, нахиляючись до мене. — Судячи з погляду, вона щось таки почула. І явно не те, що треба.

Я штовхнув його ногою під столом, але той тільки всміхнувся.

Віра опустилась на стілець праворуч і глянула на мене так, що я раптом на секунду відчув себе школярем, якого застукали на місці злочину.

Хоч нічого поганого я наче не сказав.

Ну… майже нічого.

Ілля, замість того щоб хоча б удавати тактовність, тільки задоволено всміхнувся.

— О, Віро, — він підхопився. — Як вчасно! Ми саме про тебе говорили.

Я вперше за довгий час захотів вдарити Іллю чимось важким і дуже тупим. А Віра повільно, холодно посміхнулася — тією усмішкою, від якої краще б уже висказалась, ніж тримала в собі.

— Та невже? — вона склала руки на грудях.

Моє внутрішнє «дідько» прозвучало набагато голосніше, ніж я планував.

Вона ж спокійно потягнулася по глечик із соком, і тканина її топу натягнулася так, що я майже відчув, як в столовій стає на кілька градусів спекотніше. Я відчув, як у горлі різко пересохло і що мені теж не завадило б випити того соку.

Цей топ на ній справжня зброя масового ураження, замаскована під «домашній комплект».

Ми ж не у спортзалі. І навіть не в спальні.

Це їдальня. Тут люди.

Ну, тобто я і Ілля. Хоча Іллю я б зараз із задоволенням виставив за двері, щоб він не бачив того, що і я.

Віра в цей час наповнила свою склянку, а потім з викликом подивилася на мене.

— То на якій стадії вашого захоплюючого діалогу я перервала вас? — її голос був солодким, липким і гострим одночасно. — На тій, де ви обговорювали, що я головний біль чи катастрофа? Чи ви так і не визначилися?

— Віро, ти неправильно зрозуміла контекст, — почав я, стримуючи бажання встати й узяти контроль над ситуацією, бо мені не подобалося відчуття наче мене переграють. Такого зі мною не трапляється. Ніколи. — Ми говорили про юридичні нюанси…

— О, не напружуйся, — вона зробила ковток соку.

Крапелька помаранчевої рідини залишилася на її губі. І слідкував за тим, як вона повільно злизує її язиком, і це було до біса спокусливо.

Вона що робить це навмисно? Зваблює? Вирішила зіграти проти мене своїми жіночими чарами?

Так, чорт забирай, саме так це й виглядало.

І найгірше в тому, що це працювало.