Розділ 10.4

Максим миттєво змінився в обличчі. Та сама тиха, майже невидима загроза ковзнула в його погляді — холодна, точна, без жодної зайвої емоції.

— Ілля, — рівно сказав він. — Такі компліменти тримай при собі. Вони не для моєї дружини.

Адвокат здивовано кліпнув, ніби не одразу збагнув, що це не жарт. А тоді розсміявся — легко, безтурботно, ніби почув дотепну репліку, а не чітке попередження.

— Ого, — протягнув він. — Невже ревнуєш? Так швидко? Це що, кохання з першого погляду? Я ж тільки халатик похвалив.

Я важко видихнула. Дуже важко. Так, ніби весь цей дім раптом наповнився надто густим повітрям, у якому стало складно дихати.

— Добре, досить цирку, — сказала я, піднімаючи руку, мов сигнал «стоп». — Нехай мою валізу занесуть у спальню. Я переодягнуся… і спущуся на сніданок.

— О, супер! — одразу пожвавився Ілля. — Я теж з вами поснідаю. А то нічого не встиг перехопити зранку. Спішив до вас, бо раптом у тебе там важливі речі.

Я повільно заплющила очі. Порахувала до трьох. Не допомогло. Відкрила знову.

Ілля стояв переді мною все з тією ж невинно-задоволеною усмішкою людини, яка щиро не розуміє, за що її можна вигнати з кімнати.

Господи, це ж той самий «друг, який завжди третій». Його не кличуть, бо він і так сам припреться. Йому не натякають, бо він все одно не прийме до уваги. Його не проганяють, бо наче й шкода. Вічно між, вічно поруч, вічно з жартами, які дратують рівно настільки ж, наскільки рятують від стресу.

— Ти завжди такий балакучий? — не відкриваючи очей, спитала я в Іллі. — Чи Максиму просто пощастило з показовим екземпляром підлеглого?

— Він такий завжди, — сухо відповів Максим. — І, на жаль, дуже живучий.

— Чую, пане, — весело кинув Ілля, підхоплюючи мою валізу. — Чую і записую в душевну скарбничку травм.

Максим навіть не глянув у його бік. Тільки коротко кивнув одному з працівників у формі, що якраз з’явився.

— Занесіть валізу пані Віри в її спальню, — віддав наказ рівним тоном.

Чоловік миттєво рушив до валізи, підхопив її так, ніби вона важила не більше за портфель, і беззвучно зник у сходовому прольоті.

Ілля зробив вигляд, що зітхнув із полегшенням.

— Фух. А я вже злякався, що мене змушують працювати вантажником. У мене ж, між іншим, тендітна душевна організація.

Я перевела погляд із нього на Максима.

— Я швидко, — сказала вже спокійніше. — Переодягнуся і спущуся до сніданку.

— Не поспішай, — рівно кинув він. — Ми нікуди не зникаємо.

От саме цього я й боюсь… — подумки зітхнула я.

Я розвернулася й пішла до сходів, чітко відчуваючи спиною одразу два погляди: один — холодний і важкий, другий — веселий і надто зацікавлений.
___________________________________________

Хочу запропонувати вас поринуту в іншу мою історію "Одна випадкова ніч"

Там вас чекає покинутий наречений, його друг і героїня, яка опиняється між чоловіком, якому сказала так, і тим, з ким провела назабутню ніч. 

Книга повністю написана і доступна на сайті.

— Ідо, люба, благаю тебе поговори з ним. Впевнений всі твої страхи підуть і ми повернемось до того, на чому зупинилися. Батьки також зрозуміють! В усіх бувають зриви! Мама наполягає, щоб ми поговорили та не скасовували весілля! Я не відступлюсь! Ти мене знаєш.

—  З ким? — перепитала, піддавшись цікавості.

Якщо не погоджуся, Стівен продовжуватиме атакувати мене дзвінками. Потрібно поставити крапку. Твердо. Впевнено.

—  З Маркусом.

Це збило мене з пантелику. З яким ще Маркусом?

Божевільний стрес за останні дні не сприяв роботі мозку, тому я не відразу згадала про друга Стівена, з яким він мене так і не познайомив.

— Чому я маю говорити з ним? Я його не знаю. Стівене, — важко зітхнула, — прошу, закінчімо все. Досить мучити себе. Я не вийду за тебе заміж.

Скільки разів мені потрібно це повторити, щоб він здався?

— Він дуже розумний, і прекрасний психолог, — ніби мене не чуючи, продовжував гнути свою лінію покинутий наречений. — Він той, хто завжди розв'язує важкі питання. Тільки він може зрозуміти причину твого рішення. Тобі треба з ним поговорити.

—  Психолог? — Я спохмурніла. 

— Професія зобов'язує його розумітися на цьому. Він чудово розуміє людей і вміє вислухати, — продовжував сипати доводами Стівен. — Одна розмова і обіцяю, що більше тебе не потурбую.

Напевно, все ж таки йшлося про друга-дипломата або ким він там не був.

—  Ідо, дай нам шанс! — не здавався кинутий наречений.

Проковтнула. Який шанс? Шанс збудувати подружнє життя на брехні? Або сказати правду? Тільки зараз мені здавалося, що правда зробить все ще гірше. Дідько, я зовсім заплуталася. Саме тому й піддалася на провокацію із його другом.