Розділ 30

Кімната, яку Валерія обрала для цієї зустрічі, була її справжнім обличчям. Оголеним, безжальним, позбавленим того фальшивого лиску, яким вона засліплювала дурнів в Асоціації. Тут не було коштовної порцеляни, м'яких килимів чи позолочених рам, які зазвичай служили декораціями для її публічного образу «успішної лікарки та меценатки». У цьому кабінеті панував аскетизм, що межував із жорстокістю. Масивний стіл із чорного дуба, що нагадував плаху, два шкіряні крісла з потертої шкіри та величезне панорамне вікно, за яким вечірнє небо затягувалося важким, брудним свинцем.

Це було її приватне святилище, її «бункер» на вершині світу. Валерія знала: люди, які лише прагнуть домінувати, оточують себе речами, що кричать про їхній статус. Ті ж, хто вже мають справжню владу, можуть дозволити собі звичайні стільці, бо їх присутність сама по собі витісняє повітря з легень оточуючих. Вона сиділа нерухомо, тримаючи в руках чашку давно охололого чаю, і спостерігала за власним відображенням у шибці. Жінка у склі була бездоганною. Рівна постава, непроникний погляд, ідеальна маска, за якою не читалось жодної людської емоції.

Валерія почула кроки ще до того, як ручка дверей повернулася. Вона завжди чула те, до чого прислухалася, а за останні дні її внутрішній радар був налаштований виключно на цю частоту. Вона відчувала Кіру ще на підході до будівлі.

Кіра увійшла без стуку. Вона завмерла посеред кабінету, і Валерія мимоволі напружилася, відчуваючи, як простір навколо дівчини згущується, витісняючи звичний затишок.

На відміну від їхньої першої зустрічі, коли Кіра нагадувала пораненого звіра, що відчайдушно шукає вихід, тепер вона була схожа на епіцентр шторму, який лише на мить затих. Її різнокольорові очі більше не бігали кабінетом. У них не було страху. Шрам під оком, який раніше здавався Валерії символом вразливості та бідності, тепер виглядав як бойове тавро, що розсікало її обличчя з майже аристократичним шармом. Тепер від неї віяло справжньою небезпекою. Валерія відчувала це всім тілом.

— Ви знали, пані Магнус, — голос Кіри прозвучав хрипко, вібруючи від ледь стримуваної люті. — Ви знали, що я не зможу не відкрити ту кляту книгу. Ви знали про кожен мій крок, коли я задихалася від жаху, не розуміючи, що зі мною коїться.

Кіра зробила різкий крок вперед, і повітря навколо неї стало відчутно холоднішим.

— Ви спостерігали, як я тону, і просто чекали, коли я випливу з цією силою в руках. Невже той випадок з Алісією... — вона на мить запнулася, очі спалахнули болем, — теж була частиною вашого сценарію? Ви просто використали мене, як зручний інструмент, вивчаючи мою реакцію, наче я комаха під мікроскопом. З яких пір, Валеріє? Скажіть мені, як довго ви ведете за мною це спостереження? Хто дав вам на це право?

Валерія повільно відставила чашку.

— Право?

Валерія тихо засміялася. У цьому сміху було стільки солодкої впевненості у своїй владі, що Кіра мимоволі напружилася. Напруга в кімнаті стала майже відчутною на дотик.

— Право, люба моя, — це не подарунок, який отримують при народженні. Його забирають зубами у тих, хто занадто слабкий, щоб його втримати. Поки ти борсалась у своєму жалюгідному «нульовому» статусі на дні цього міста, намагаючись просто не здохнути в багнюці, я по цеглині розбирала цей світ і перезбирала його за власним кресленням.

Валерія зробила паузу.

— Ти питаєш, звідки я знаю? Я знаю, бо я — єдина, хто не викинув твою справу в кошик, коли всі інші поставили на тобі клеймо «помилка природи». Я побачила в тобі потенціал раніше, ніж ти навчилася витирати ніс. Ти — мій найамбітніший проект, Кіро, і я не дозволю тобі все зіпсувати своєю наївністю.

— Досить загадок і маніпуляцій! — Кіра зробила крок вперед, повітря навколо неї раптом стало щільним, як вода. — Я хочу знати правду. Хто ви така і яку гру ви ведете.

Валерія наблизилась майже впритул. Вона насолоджувалася цією миттю.

— Я на своєму боці, Кіро. Завжди. А твої інтереси зараз — це лише те, що я дозволю тобі вважати важливим. Хочеш відповідей? Ти їх отримаєш, але не раніше, ніж заслужиш. Ти будеш працювати на мене, виконувати мої накази й не ставити зайвих питань. Мої цілі тебе не стосуються. Тобі не варто пхати ніс туди, де ти нічого не тямиш.

Валерія зробила коротку паузу:

— Твоє місце там, де я вкажу. Ти — мій інструмент, і поки ти виконуєш свою роботу, ти в безпеці. Але не здумай уявляти себе партнером. Відповіді я буду давати тобі тоді, коли ти того будеш заслуговувати. У тебе немає вибору: або ти стаєш моєю тінню, або повертаєшся в нетрі як дефектна одиниця, на яку Асоціація оголосить полювання до вечора. Знай своє місце, дівчинко. Тільки так ти виживеш.

Кіра замовкла, її різнокольорові очі палали від гніву, але навіть так вона розуміла, що Валерія права. У неї справді не було іншого шляху.

— Добре, — нарешті процідила Кіра крізь зуби. — Я піду за вами. Я стану вашим «інструментом». Але я не буду вашою рабинею. У мене є умови, пані Магнус. І якщо ви їх не приймете, наша розмова закінчиться тут і зараз, навіть якщо після цього мене чекатиме смерть.

Валерія іронічно підняла брову, ледь стримуючи переможну посмішку. Їй подобався цей характер.

— Слухаю твої умови, маленька бунтарко. Чого вартує твоя вірність?

— Перше: ви знайдете мого батька. Ви знаєте про мене все, отже, ви точно знаєте, хто він, чому покинув нас і де він зараз переховується. Я хочу знайти його, живого чи мертвого. Друге. Моя мати. Ви ніколи, чуєте, ніколи не наблизитеся до неї. Вона залишається поза вашими іграми, поза вашими схемами. Якщо з її голови впаде хоч одна волосина з вашої вини, то я знищу вас навіть якщо це коштуватиме мені життя. І третє... — Кіра зробила глибокий вдих, вирівнявши плечі. — Я вимагаю нерушиму клятву на крові. Прямо зараз. Ви присягнете, що знайдете батька і не зашкодите моїй матері. Якщо ви зрадите мене, то ваша кров закипить у ваших жилах у ту ж секунду. Жодних винятків чи лазівок.