Розділ 10

Вулиці блищали, ніби після ампутації дощу. В повітрі стояв запах мокрого бетону, старого бензину й металу, який довго ніхто не точив. Місто спало. Тільки ліхтарі розмазували жовтий туман і трималися на чесному слові електрики. Кіра йшла повільно, в пальті, яке намокло й тягнуло плечі вниз. Кроки відлунювали, як удари серця. За спиною – два шепоти: один із води, другий із вітру.

– Хтось іде, – сказав Делфіс, і звук його голосу був, як крапля, що падає у глибину криниці.

– Так, – озвався Зефір, сухіше, нервово. – І він пахне вогнем.

Кіра не спинилася. Вона вже давно звикла, що за нею ходять тіні – реальні й ті, які сама вигадала. Лише повернула за ріг і ступила у вузький провулок. Світло там закінчувалося. Залишалися лише холод, запах цвілі і відчуття, що хтось дивиться просто в спину.

– Я знаю, що ти тут, – промовила вона, не обертаючись, – хватить ховатись.

Темрява ворухнулася. І з неї вийшла Алісія. Колишня напарниця. Колишня напасть. Тепер – просто уламок із минулого, який відмовився спокійно лежати. Вона виглядала так, ніби ніч створила її сама, щоб контрастувати з собою. Вогняне волосся спадало на плечі – живе, непокірне, воно мерехтіло під ліхтарями, наче язики полум’я шукали, кого б обпекти. Очі – глибокі, червоні, як розжарене вугілля. Шкіра – фарфор із тріщинами втоми, така бліда, що навіть дощ не наважувався торкатися.

Це обличчя було надто правильним для людини й надто крихким для демона. І попри все – вона залишалася тією самою вогняною бестією, яка колись ловила на собі погляди, граючись ними, як кіт із сірниками. 

В її очах палало полум’я, що не гріло. Волосся диміло запахом попелу. А усмішка – гостра, мов лезо, – здавалась здатною різати повітря.

– О, ви гляньте хто тут. – Її голос бринів, як битий кришталь. – Приватна детективка. “Детективне агентство Ромашка”, так? Як мило. А, ну ти ж просто ловиш котиків та невірних коханців, поки поліцейські роблять справжню роботу?

Кіра зиркнула на неї, не змінюючи тону:

– А ти досі граєшся у пожежницю, чи вже вийшла на пенсію за власною дурістю? Чи можливо тебе уже турнули нарешті?

Алісія осміхнулася широко. У цьому виразі було щось не так – нервовий тремор, легкий присмак божевілля.

– Я знаю. Завжди юдядь знала, – прошепотіла вона. – Знала, що ти не звичайна людина. Ти весь цей час водила нас за ніс! Я відчувала твою енергію! Весь цей грьобаний час. Але ніхто не вірив. Казали, що я придумую. Що я… схожу з розуму.

Вона засміялася. Гостро, зриваючись, як людина, якій сміх замінює крик.

– Вони дивилися на мене й шепотіли за спиною. Навіть друзі. “Бідна Алісія, невже вона не може перестати порівнювати себе з цим немагом?” А я була права! Від тебе тягнуло силою! Ти брехала всім!

Кіра підняла руку, мов би спиняючи цей потік, але марно.

– Я не брехала, – спокійно сказала вона. – Просто… я дійсно не маг. Все набагато складніше…

– Брехня! – вигукнула Алісія, і в її очах спалахнули вогні. – Ти хоч знаєш як я мучилась? Навіть моя сімʼя косо на мене дивилась! Не маг? Хватить! Хоч зараз перестань корчити з себе незрозуміло кого! Краще б ти тоді згоріла разом із тим будинком!

Кіра вдихнула, і холод пробіг по хребту.  Її долоні стали важкими. Повітря застигло. Усередині – тиша, така глибока, що в ній народжуються бурі.

– Не кажи того, чого потім пошкодуєш, – прошепотіла вона.

– Я вже шкодую, що раніше не розібралась з тобою, – виплюнула Алісія. – Треба було тоді добити тебе під тими уламками.

Десь у глибині Кіри щось луснуло. Делфіс заворушився, як хижак, що відчув кров. Навколо почав збиратися вологий туман.

– Кіро! Не треба! – Зефір ледве чувся. – Кіро! Послухай мене. Дихай.

Вона не дихала. Лише бачила червоне світло від полум’я Алісії й відчувала, як у жилах піднімається інше світло – холодне, синє. 

В одну секунду Алісія кинула в сторону Кіри вогняну стрілу. Полум’я, як спис, розітнуло повітря, але не дійшло. Вода зібралася в одну мить – мов жива плоть, мов броня, що прокинулась. Вона не просто гасила полумʼя. Вода нападала. Струмінь ударив у груди Алісії й втиснув її в стіну. Гримнув звук, схожий на тріск розбитого скла.

– Делфіс! – вигукнула Кіра, але її голос був не наказом – він звучав, як спів власної крові. 

Вода слухалася її. Вона танцювала навколо, оголюючи вогонь і душачи його одночасно. Краплі лягали на обличчя, як холодні поцілунки. Делфіс гудів – глибоко, низько, як море перед штормом.

Алісія кричала.

– Як? Звідки? Ні! Ні! Це неможливо! Ти не можеш мати таку силу! Ти чудовисько! Потвора! Монстр! 

– Я не монстр, – прошипіла Кіра. Але навіть вона не повірила у власні слова.

Тоді Делфіс зімкнув руки з води. І навколо Алісії зрослася куля – чиста, прозора, холодна. Вона заблищала в світлі ліхтарів, ніби скляна в’язниця. Всередині – лише силует, що б’ється й повільно тоне.

Зефір метнувся вперед:

– Зупини її! Делфіс, ти що твориш?!

– Воля контрактника – моя воля, – рівно відповів Делфіс. 

Його очі сяяли холодним синім вогнем.

– Це бажання Кіри. Я лише виконую його.

– Вона не хоче вбивати! – кричав Зефір. – Відчуй її! Ти ж зв’язаний із нею душею! Кіра не вбивця чорт тебе дери!

Але Делфіс не слухав. Вода стискалася. Усередині Алісія вже не кричала – лише дряпала стіну рідини, залишаючи короткі тіні. Бульбашки піднімалися вгору – одна, друга, остання. І саме тоді Зефір ударив. Повітря розірвало ніч, ліхтарі засвітилися яскравіше, вітром розсікло водяну сферу. Вона тріснула, розлетілася на тисячі крапель.

Алісія випала на бруківку, як розряджена батарейка. Кіра дивилася на неї – і вперше за довгий час злякалася самої себе. Її руки світилися ледь помітним синім світлом.

– Вона… – слова застрягли. – Не може бути. Ні. Невже вона..?

– Ні, просто без свідомості. Але жива. Ти не мав цього допустити, – прохрипів він, обертаючись до Делфіса.