Розділ 4

Кіра не вірила тому, що почула. Її батько, що був лише тінню на старих фото, виявився тим, хто зламав життя власної дочки. І хоч які пафосні промови політики читали з трибун, вона знала: бути магом і бути “звичайним немагом” – це як грати в одну гру, але з різними правилами.

Маги завжди стояли вище. Для них існували школи, де діти кидалися вогняними кулями в коридорах і отримували за це “п’ятірки за практику”. Якщо ж немаг спробував би кинути бодай гумкою вчительку – отримав би тиждень прибирання класу. Маги мали університети з блискучими вежами, де навіть найтупіший нащадок високого роду міг стати “видатним дослідником”. Немаги ж могли хіба що мріяти, аби їх допустили до бібліотеки – і то на правах “прибиральника”.
На роботу маги влаштовувались до абсурдного легко. Показав ранг і двері самі розчинилися. Немаг? Та хоч оббивай ноги дипломами, в результаті опинишся в черзі на вакансію “молодший асистент того, хто справді має значення”.

Рівність, казали вони. Ага. Звичайно. Рівність була хіба що в черзі до туалету, бо навіть у лікарнях маги мали окремі палати, а немаги чекали, поки “вищим істотам” зручніше буде звільнити місце.

Кіра ще змалку зрозуміла: маг завжди правий, навіть якщо він підпалив школу – це ж “практичне заняття”. Немаг завжди винен, навіть якщо просто опинився поруч і намагався викликати пожежників. І найсмішніше – люди приймали це як норму. 

Ну звісно: “магія – це велика відповідальність, це важче життя”. Важче, ага. Особливо, коли важко вирішити, який новий маєток купити на канікули. Важко обрати, яку кафедру тобі цього разу подарують у спадок. Важко нести гаманець, набитий золотом, і при цьому не схопити грижу.

Або от класика: маг запізнився на роботу? Це тому, що він “тонко налаштовував енергії”. Немаг спізнився – штраф, догана, звільнення. Маг облажався на іспиті – “дитина втомилася, йому треба відпочити від перевантаження”. Немаг облажався – “ось доказ, що без магії ви ніхто” Маг у ресторані підсмажив офіціанта вогняним спалахом – “ой, ну він ще вчиться контролювати силу”. Немаг розлив чай на стіл – “варвар, нема культури”.

Так, важко бути магом. Дуже важко. Особливо, коли тобі щодня доводиться вирішувати, яке шампанське відкоркувати, й важко носити свою “тяжку ношу” у вигляді сімейних гербів і привілеїв. А решта – решта просто мусить кланятися і дякувати, що їм дозволили стояти поруч.

І тепер Кіра не знала, що боліло сильніше. Те, що її батько фактично вирізав із неї частину – ту, яка мала стати її сутністю, її силою. Чи те, що навіть якби вона народилася повноцінним магом, усе одно залишалася б гвинтиком у цій гнилій системі, де твою цінність визначає не розум, не талант, не хоробрість – а літера в довбаному паспорті.

Одна клята літера. F, E, D, С, В, А, S – і одразу стаєш богом серед смертних. А якщо маєш нещастя народитись із нулем у графі “ранг” – ласкаво просимо в реальність, де ти навіть не людина, а статистика.

Кіра бачила це щодня. Тих, кого з дитинства вчили схиляти голови, бо “магія – це благословення, а ти просто не удостоєний”. Тих, хто горбив спини в офісах, щоб потім маг із таким самим IQ, як у старої табуретки, отримав підвищення, бо “енергетика в нього сильніша”. Смішно, правда? У світі, де твою цінність вимірюють кристалами, а не вчинками.

Іноді вона думала: може, якби не прокляття, то мала б інше життя. Може, мала б силу, престиж, доступ до тих самих дверей, які перед нею так і не відчинились.
Але потім згадувала обличчя тих, хто стояв “угорі” – пихаті, самозакохані, з поглядом, повним упевненості, що вони кращі просто тому, що їхній предок колись трахнув правильну жінку.

Її мати теж була магом. Магом-цілителем, якщо точніше. Проте всього лише ранг D.Найнижчий поріг, при якому тебе ще вписували в реєстр магів, але вже дивились, як на статистичну помилку.

Таких називали “недомаги”. Їх терпіли, як терпіли дрібних комах у саду: користь наче є, але все одно неприємно, коли повзають поруч. Їхня сила була потрібна лише тоді, коли треба було залатати чиїсь рани, вилікувати дітей високопосадовців або витягнути якогось “обраного” після чергової дуелі, де він на пʼяну голову сплутав суперника з власним відображенням у дзеркалі.

А поза тим – на неї дивились зверхньо, криво, з тією показною поблажливістю, якою сильні годують слабших. “О, пані цілителька, D-ранг? Як мило. Ви, мабуть, лікуєте подряпини котам?” – могла усміхатися колега з клініки, у якої ранг був лише на щабель вищий, але пиха – на кілометр.
Інші просто не рахували її за мага. “Мана слабка, реакції ніякі, ефект мінімальний” – казали вони, немов описували несправний прилад, а не людину.

Кіра з дитинства бачила це – ці поблажливі посмішки, коли мама проходила коридором клініки, ці підкреслено ввічливі «дякую, пані Д-ранг», які звучали так, ніби людині подали подачку. Вона бачила, як колеги відверталися, коли мама проходила повз, і як ховали медичні записи, аби не довелося просити її про допомогу, бо, боронь боже, «недомаг» врятує пацієнта швидше за тебе.

Кіра кожного разу стискала кулаки, коли чула ці напівусмішки, ці тихі, слизькі жарти про «цілительку, що не може залікувати власний ранг». Вона шипіла, як розлючена кішка, стояла попереду, навіть коли була ще мала.

– Скажіть ще щось, – могла процідити, – і я перевірю, чи зможете ви самі себе зцілити після.

Для неї мама була не просто родиною – вона була всім світлом, яке залишилося після темряви. Тією, що ніколи не здавалася, не ламалася, не дозволяла світові стати холодним. Її голос міг вгамувати бурю, а руки – зробити диво навіть без мани. І Кіра клялася собі: хай цей світ згниє від своєї ієрархії, але ніхто більше не посміє дивитися на її маму згори вниз.

Після того, як батько зник, мама не розповзалась на очах і не просила жалості. Вона просто взяла цей світ на руки й понесла далі. Вдень – пацієнти, вночі – звіти, між ними – чай, що давно вистиг, і теплі долоні, якими вона вкривала доньку так, ніби могла закрити собою всі протяги життя.