ГЛАВА 1 – РІК ДВОХ ПАДІНЬ

Берлін, Німеччина. 30 квітня 1945 року.

Берлін уже не виглядав як місто. Він був схожий на величезну рану, яка не встигає затягнутись і постійно відкривається знову. Повітря було важким, гарячим і брудним, ніби хтось перемішав дим, пил, попіл і запах згорілої сталевої крові в одну густу масу, яку неможливо вдихати нормально. Кожен подих різав горло, а очі сльозились не від емоцій, а від самої атмосфери, яка не давала жити.

Десь у глибині міста знову щось вибухнуло. Потім ще раз. І ще. Вибухи вже не викликали паніки - вони стали фоном, як серцебиття вмираючого організму.
- Відходь! Відходь назад! - хтось кричав у диму, але голос одразу губився в гуркоті.
По вулиці пройшла черга кулемета, розбиваючи камінь і скло. І одразу після цього на землю впав уламок балкона, розлетівшись дрібним камінням. Місто не просто руйнувалось. Воно втратило форму, ніби реальність більше не тримала його цілісним.

Остання німецька танкова колона рухалась крізь руїни повільно, важко, ніби кожен метр дороги був для неї останнім. Гусениці скреготіли по уламках, метал рипів, двигуни ревли з надривом, який уже не мав сили, а лише інерцію. На броні сиділи солдати. Їхні обличчя були порожні. Не від страху навіть, а від повного виснаження, коли емоції вже згоріли раніше за все інше.
- Ми не дійдемо... - тихо сказав один.
Інший навіть не подивився на нього.
- Ми вже давно не "йдемо". Ми просто ще не впали.
Над ними пролетіли два літаки. Один був димний, пошкоджений, і залишав за собою чорний слід у небі, ніби розписував останні рядки історії цього міста.
- Лягай! - закричав хтось із землі.
Але вибух прийшов раніше, ніж команда стала дією. І земля здригнулась так, ніби місто отримало удар у серце. Над одним із кварталів уже майорів радянський прапор. Він виглядав спокійно на фоні повного хаосу, ніби належав іншій реальності, де війна вже завершилась. Але під містом ця війна тільки починалась по-справжньому.

CORP SAN. Те, що не повинно було існувати під Берліном.

Тут не було неба, не було диму, не було сонця. Тут були тільки бетонні коридори, штучне світло і постійний гул машин, які працювали так, ніби сам світ тримався на їхньому шумі.
- Температура знову росте! - голос техніка зірвався.
- Це неможливо, ми вже охолодили систему! - відповів інший, нервово перевіряючи прилади.
- Воно реагує на вибухи зверху... воно реально реагує!
- Замовкни! - різко кинув старший інженер, але сам одразу зрозумів, що в його голосі немає впевненості.

У центральному залі за товстим броньованим склом лежав метеорит. Він не виглядав як камінь. Він виглядав як щось, що не повинно бути описане звичайною мовою. Темна поверхня була нерівною, ніби зібраною з уламків чогось старішого за саму Землю. По ній повільно рухались тонкі тріщини, і з кожною хвилиною вони ставали ширшими. Фіолетове світло всередині пульсувало, як живий орган. Нерівномірно. Нервово. Наче щось там намагалось прокинутись і не до кінця розуміло, де воно знаходиться.
- Ви це бачите?.. - прошепотів один із учених.
- Це не просто реакція... це... це ніби він думає, - відповів інший, і одразу пошкодував про свої слова.
- Камінь не думає, - сказав третій, але голос у нього зламався на останньому слові.
У коридорі стояв Карл Бекер. Він виглядав так, ніби не належав ні цьому місцю, ні цій війні, ні навіть цьому часу. Шинель була в пилу, на руках залишки бруду, цигарка давно догоріла, але він все одно тримав її між пальцями. До нього підбіг технік.
- Пане офіцере! Верхній сектор прорвано! Вони вже всередині!
Карл навіть не повернув голови.
- І що ти пропонуєш? Сказати їм, що ми зайняті?
- Архів наказав евакуацію!
Карл коротко видихнув дим.
- Архів завжди щось наказує. Він ніколи не був під обстрілом.
Технік хотів щось відповісти, але передумав. Карл роздавив недопалок чоботом і повільно пішов вперед. Архівний сектор був хаосом. Люди бігали між столами, папери летіли по підлозі, шафи були відкриті, коробки падали. Хтось кричав, хтось сміявся від істерики, хтось просто мовчки складав у сумку все підряд, не розбираючи. Карл пройшов через це так, ніби це його не стосувалось. Він зупинився біля металевого столу.
- Що це? - тихо сказав він.
Учений поруч нервово поправив окуляри.
- Це... найвищий рівень доступу. Ви не повинні...
- Я вже тут, - перебив Карл. - Давай без "не повинні".
Він відкрив папку. Перші сторінки здавались абсурдом. Слова змішувались із термінами, які звучали як марення: «Контакт», «Позаземні структури», «Обмін технологіями», «Нова система контролю». Карл повільно перегорнув сторінку.
- Ви серйозно це писали?
- Це не ми... це прийшло зверху, - тихо відповів учений.
Карл закрив папку різко і кинув:
- Казки для тих, хто програє війну.
- Тоді зверху вже давно не думають нормально.
Під нею лежала інша справа. Стара. Пошкоджена. Наче її намагались знищити. Він відкрив її повільніше.
- "Два падіння об'єктів невідомого походження..." - прочитав він. - "У 1942  році зафіксовано два синхронні падіння об'єктів невідомого походження."
Вчений наблизився.
- "Перше - Берлінський сектор."
- "Друге - західний регіон Радянського союзу УРСР. Хмельницька область."
Учений нахилився ще ближче.
- Це було засекречено. Повністю.
- Тоді навіщо воно тут?
- Бо воно повторюється...
Карл підняв погляд.
- Що саме?
У цей момент лампи моргнули. Раз. Другий. І на секунду все стало фіолетовим. Ніби світ не просто засвітився - а змінив колір реальності.
- Пане офіцере! Вас вниз! Негайно! - крикнув солдат у дверях.
Карл закрив папку.
- Хто там?
Солдат ковтнув.
- Керівник, рейхсканцлер.

Карл нічого більше не питав. Кімната внизу була маленькою і занадто тихою для того, що відбувалось над ними. Десятирічний хлопець стояв біля стіни. Ісак Кляйнер. Він не виглядав наляканим. Він виглядав як той, хто вже бачив кінець і просто чекає, коли інші до нього дійдуть.
- Ти знаєш, чому ти тут? - запитав чоловік у формі.
- Ні.
- Тому що ти інший.
Ісак трохи нахилив голову.
- Інший - це добре?
Чоловік не відповів одразу. Карл відчув, як у кімнаті стає важче дихати.
- Світ закінчується, - продовжив той. 
- Але після кінця завжди є щось нове.
Ісак тихо сказав:
- А якщо я не хочу нового?
Тиша стала різкою. Наче навіть стіни почули це питання і не знали відповіді. Раптово вибух зверху. Стеля здригнулась, пил посипався вниз.
- Вони прорвались! Внутрішній сектор! 
- кричало радіо.
Чоловік повільно подивився на стіл. На пістолет. Потім на Карла.
- Виведи його.
Карл узяв Ісака за руку.
- Не дивись назад, - сказав він тихо.
- Чому?
- Бо іноді там нічого немає... але воно все одно переслідує тебе.
І вони пішли. А за спиною щось завершилось коротким сухим пострілом, після якого кімната вже ніколи не була тією самою.