1.

Віра Степанівна ненавиділа понеділки. Навіть попри те, що в секторі С-415 не було ні ранків, ні вечорів, ні, власне, календарів, її внутрішній біологічний годинник чітко сигналізував: сьогодні все піде через дупу.

— Віро, люба моя, у нас критичне падіння тиску в правому маневровому, — проскрипів динамік над головою. — Якщо ти не перестанеш ігнорувати цей факт, ми перетворимося на дуже дорогий, але абсолютно некерований друшляк.

Віра, яка в цей момент висіла вниз головою в технічній ніші, виплюнула з рота болт і гаркнула:

 — Павловичу, завали сопло! У мене тут прокладка тече, а ти мені про високі матерії розказуєш. Дай краще напругу на магнітний захват. Там щось важке прибилося до борту.

Павлович — бортовий ШІ з голосом втомленого бухгалтера перед податковою перевіркою — зітхнув цифровими шумами:

 — Магніт активовано. Але попереджаю: якщо це знову порожній бак від нелегального палива, я подам скаргу в профспілку штучних інтелектів. Мені набридло возити одне і те ж саме. 

— Ми працюємо на сміттєвозі, Павловичу, — Віра витерла мазутне обличчя рукавом, ще бруднішим рукавом. — Наша місія — чистити орбіту. А здавши бак на метал, можна купити кілька упаковок концентрованого борщу. Хоча… кому я це говорю. Ти все одно не зрозумієш. 

Важкий удар стряснув корпус корабля. Віра ледь не вилетіла з ніші. 

— Ого, — прокоментував Павлович. — Це не бак. Здається, ми спіймали або шматок станції, або дуже жирний уламок супутника. Об’єкт зафіксовано в приймальному шлюзі.

Віра вибралася з відсіку, поправляючи робочий комбінезон. Вона попрямувала до шлюзу, очікуючи побачити звичний космічний непотріб: уламки обшивки, замерзлі фекалії з пасажирських лайнерів або деталі дронів.

Але в центрі магнітного поля висіло дещо цікаве.

Це була куля. Ідеально гладка, кольору переспілої сливи з металевим відливом. Вона не відблискувала від ламп «Циклону», а ніби всмоктувала світло в себе.

— Павловичу, — тихо сказала Віра, обходячи знахідку. — Що це за інопланетний кавун?

— Сканування не дає результатів, Віро. Матеріал невідомий. Щільність… — голос ШІ на секунду заткнувся. — Щільність каже мені, що цей предмет має важити три тонни, але мої датчики ваги показують нуль. Це фізично неможливо. Це суперечить моїм протоколам і здоровому глузду.

Віра підійшла ближче. Вона була жінкою практичною. Для неї Всесвіт ділився на те, що можна продати, і те, що треба викинути. 

— Може, це мідь? — з надією запитала вона. — Якась нова ізотопна мідь... Якщо тут хоча б центнер кольорового металу, то ми вхопили джекпот. “Циклону” давно треба підлатати обшивку, а мені — купити нове бортове крісло. У старому пружини повилазили, наче на їжаку сидиш…

Віра взяла важкий розвідний ключ і з розмаху приклалася до боку кулі. Дзинь!

Звук був такий, наче хтось вдарив кришталевим келихом по ковадлу. Поверхня кулі навіть не подряпалася. Навпаки, ключ у руках Віри дрібно завібрував, а потім… просто розсипався на дрібну іржаву пилюку.

— Мій улюблений ключ! — скрикнула Віра. — Ах ти ж гадина космічна! Павловичу, готуй аналізатор. Я цю штуку на брухт розберу, навіть якщо мені доведеться її зубами гризти.

— Віро, я б на твоєму місці не поспішав, — голос Павловича став на диво тривожним. — Мені тільки що прийшов запит від диспетчерської порту. Вони питають, чи не бачили ми "аномальних об’єктів". І, Віро… запит надіслано зашифрованим каналом корпорації "Газ-Простір".

Віра завмерла. Коли корпорація такого рівня цікавиться сміттям — це означало одне: або ти станеш дуже багатим, або дуже мертвим. Скоріш за все, друге, бо корпорації не любили платити.

— Сховай її, — скомандувала Віра, рішуче закриваючи зовнішній люк. — Запхай у контейнер для токсичних відходів. Туди навіть санепідемстанція не заглядає. Ми повертаємося на Землю.

— А як же зміна? Нам ще треба дочистити сектор... 

— До біса сектор, Павловичу! Якщо за цією кулькою полюють "газовики", значить, у нашому трюмі лежить дещо дуже дороге. Можливо, наш квиток у багате життя. 

— Але… Дозволь зазначити...

— Не сперечайся! Прямуй додому!

— Як скажеш, Віро. 

"Циклон", натужно кашляючи двигунами, розвернувся в бік блакитної кульки Землі.

— Віро, я офіційно протестую, — голос Павловича з динаміка годинника на зап’ясті Віри звучав так, ніби той щойно з'їв лимон і запив його рідким азотом. — Це не просто порушення техніки безпеки. Це порушення законів термодинаміки і здорового глузду. Тобі краще зв’язатися з керівництвом та віддати

— Замовкни сам, бо інакше вимкну тобі звук, — процідила жінка.  знахідку. Вона може бути небезпечною!

— Гаразд — гаразд, — зітхнув годинник. — Тільки не вдавайся до насилля.

Захекавшись, Віра затягувала останній болт на старій, іржавій чавунній станині від доісторичного преса для соку. Куля тепер була надійно затиснута всередині конструкції, густо заляпана зверху дешевою масляною фарбою кольору «мертвої жаби» і щедро притрушена справжнім пилом, який Віра дбайливо збирала з-під фільтрів «Циклону».

— От і все, Павловичу. Тепер це не «аномальний об’єкт». Тепер це — «Прес гвинтовий ручний ПГ-1, модель 1974 року, вживаний, пошкоджений корозією». Хто на таке гляне? 

— Будь-яка людина з зором вище нуля побачить, що центр цього преса виглядає так, ніби він може поглинути маленьку галактику! — не вгавав ШІ.

— У нас на митниці працює Гриць. У Гриця зір — мінус п’ять і гостра зацікавленість у пляшці хорошого синтетичного коньяку. Все буде добре. 

Митний термінал порту "Земля-Північ" зустрів їх звичним смородом озону, дешевих хот-догів і відчаю. Віра штовхала поперед себе старий граві-візок, який жалібно скрипів під вагою «преса».

У черзі на сканування стояв натовп: туристи з Марса в безглуздих панамах, торговці спеціями з поясу астероїдів і дрібні контрабандисти, які нервово кусали губи, мріючи залишитись непоміченими.