17. Самопожертва - героїзм, чи дурість?

Ми живемо не сумніваючись у завтра, тому й не цінуємо саме "життя". Та варто засумніватися у настанні "завтра", як цінна стане невимірною.
 

Отож, чоловіки рішуче вирішили йти до кінця зі мною. Єдиною проблемою залишалися троє незнайомців. Останні хто тут вижив. Ми пообіцяли їм порятунок. Але покидати острів розділившись надто небезпечно. Певно вони й самі все розуміли.

- У вас два шляхи. Або йдете з нами до тріщини, або залишаєтеся тут й чекаєте поки повернемося за вами. Обирайте.

- А що тут обирати?! Ви обіцяли витягнути нас звідси! - зарепетував старий.

- Я піду з вами! - впевнено продовжила дівчина.

- Що?! - відкрив рота старий. - Ні! Я не дозволю!

- Ти мене не зупиниш! Мені набридло сидіти тут, немов щур, очікувати смерті! Я хочу боротися за своє життя, як вони! - вказала на нас рукою. - Магія теж частина мене, я зможу їм допомогти.

- Це смішно! Чим ти можеш допомогти? На тому маленькому клаптику землі, де можна відчути магію, чого ти могла навчитися? Лурк, скажи їй! - на що хлопець лише похолітав головою й торкнувся старого за плече. Це було німе прохання зупинитися.

Батькові нічого не залишалося, крім щиросердечного благання. Він благав доньку подумати ще раз, залишитися з ним, не йти на вірну смерть, і ще багато чого говорив. Однак дівчина залишилася непохитною зі своїм рішенням, чим мене й здивувала. Я не хотіла нею ризикувати. Але зараз будь-яка допомога зайвою не буде. Нехай їй вдасться знищити лише одного клярса, це вже буде чудово!

Я запитала у Лурка, чи піде за сестрою, та той настільки відважний, як Дерея. Що ж, нехай і одної крові, та душа у кожного своя...

До світанку залишилося години три. Ми втомлено вляглися біля напівзотлілого вже вогнища, щоб хоч трішки відновити сили. Я намагалася не думати про завтра й морок, хоча давалося важко. Притулившись до Аскхара, обійняла того за спину. Здивований чоловік аж здригнувся. Та чого так лякатися? Можливо це наша остання ніч разом...

- Ох-х! - якось жалісно видихнув темний. - Чому ти така? - прошепотів на вухо й притулився тісніше.

Його треновані руки були такими масивними у порівнянні з моїми. Для зручності вмостила свої долоні у нього на грудях. Хммм. Приємне відчуття... Відчуття затишку.

- То яка я? - поцікавилася у нього.

- Ця ситуація тобі нічого не нагадує? - ображено прошепотів. - Перед тією битвою з клярсами, де нульових хотіли підірвати.

- Ну?

- Ну?! Рубін, у ту ніч ти вперше віддалася мені.

- Зараз я тобі не віддаюся. Просто лежу поруч. - посміхнулася. - Хоча ситуація, дещо, схожа.- погодилася. - Тоді так само сумнівалася у завтрашньому дні й хотілося гострих вражень. - трохи познущалася з чоловіка.

- Я тобі для гострих вражень? - звабливо протягнув.

- І для них теж.

Посміхнулася й потягнулася за коротким поцілунком. Звісно, Аскхар не той чоловік з яким можна бавитися без наслідків. Його губи настирливо продовжували поцілунок, а язик безсовісно розпалював пристрасть всередині мене. Я ледь стримувала хтивий стогін, сповнений проханням дати ЩЕ!

- Зупинись...- пошепки благаю. - Це не те місце!

Чоловіча долоня змістилася мені на шию не даючи змоги відсторонитися. Аскхар стримувався, я бачила. Наші тяжкі подихи, мов останні окови перед здоровим глуздом. До божевілля близько... Ми пожирали один одного поглядом не сміючи поворухнутися. Якийсь особливо збочений вид тортур.

Тепер залишатися поруч з Ним приносило біль, але піти було б ще болячіше! Серце стиснули невидимі ланцюги. Нерви не витримували. Кожною клітинкою тіла хотіла бути ближче. Думка що все це мине, зникне, обірветься, була страшніше смерті.

Я боролася увесь час, з ним, зі собою, а все для чого? Можна ж було кинутися у буревій пристрасті й забутися. Насолоджуватися його коханням, поки це можливо. Хтозна, чи не назавжди? Але ж ні. Мені треба було щирості! Мені треба свободи! Мені треба справжніх почуттів! Впевненості у його чесності. А все чому?! Причиною усієї моєї боротьби з Аскхаром був банальний СТРАХ... Страх бути приниженою, покинутою, знехтуваною... Закохатися всім єством й бути жорстоко зрадженою...

Здається зараз я шкодую. Шкодую, що не скористалася часом бути разом, як справжня пара. Нехай минуть дні й він обере іншу...Нехай! Та я хочу дати шанс цим не дозрілим почуттям вилитися у щось незабутнє! Якщо небеса будуть такі ласкаві й дозволять нам жити далі, то я обов'язково скористаюся дарунком!..

                                                                   *******************************

Ніч добігала кінця. Вогнище повністю згасло. Я розминала м'язи перед боєм, Вітодаус досить швидко приєднався до зарядки. За ним у наші ряди увійшла Дерея. Аскхар з Шумом мовчки спостерігали, без тіні емоцій.

Відчувши себе трішки бадьоріше я вдихнула на повні груди налаштовуючи себе на перемогу! Дерея попрощалася з рідними й ми тихо попрямували в саме серце мороку. Покинувши безпечну зону, нам вдалося пройти більшу половину шляху не зустрівшись з жодною потворою. Це успіх! Як на мене.

Діставшись того місця, звідки тікали від супер швидких клярсів, чоловіки стали помітно напруженими. Принци витягнули свої мечі, бувши повність зібраними. Я певно єдина, хто не міг зібратися.

Різкий стрибок й клярс повалив мене на землю. Лише наляканий крик встиг зірватися з моїх вуст! Аскхар блискавично відтяв тому голову, що потвора не встигла мене поранити. За одним клярсом з'являлися інші. Певно мій крик став тому причиною. Потвори рухалися все ще досить швидко, але мої захисники не давали їм наблизитися до мене й Дереї. До речі, дівчина користувалася слабким, проте дієвим вогняним заклинанням, що і вповільнювало клярсів, а також дезорієнтувало.

Маленькими кроками, завдяки майстерності чоловіків ми наблизилися до тріщини, що нагадувала прірву в пекло! Я спробувала анулювати магію, але безнадійно! Мої чари просто зникали в нікуди без натяку на ануляцію. Я спробувала ще! І ще! Але результат не змінний.

Активні дії з боку моїх друзів приваблювали ще більше клярсів. Я помітила з якої глибини вони вилазять й спалахнула навіжена ідея! Настільки божевільна, що, або пан, або пропав. Без краплі сумніві я стрибну в ту прірву. Думаю, її закрити можна лише перебуваючи у ній, у центрі. Тоді мої зусилля не виглядатимуть, як лиття води у діряве відро, а скоріш - як шиття велетенської діри.

Однак я не розрахувала, що це буде так боляче! Морок тут не тільки отруйний, а ще й надто агресивний. Хаотична енергія, що сама по собі не жива, у цьому місці збиралася густими клубочками й нападала. Кожний дотик цього диму приносив неймовірну порцію болю, немов тисячі ножів шматують тебе на дрібно. В якийсь момент падіння я зависла й падала дуже-дуже повільно. Це певно і є центр. Чомусь я передбачила, що зможу вижити після падіння сюди. Правда, як повернутися?.. Сумніваюся що вдасться. Якщо тріщину вдасться "зашити", то разом з тим, вимушено перекрию собі шлях назад. В іншому випадку, ні моєї, ні сили всіх нульових не вистачить, адже магія попросту виливатиметься у безкрайність цього іншого всесвіту.

Ха-Ха! Дожилася. Тепер моя самопожертва має врятувати світ! А-ха! Подумати тільки, стану легендою! Звучить не погано!... Не погано! Пф! Звучить жахливо...

Я випрямила руки й направила потік магії на закриття цієї клятої тріщини. Хоронити себе заживо, зовсім не весело... Мої здогадки повністю виправдалися. Тріщина швидко зменшувалася, а разом із нею пітьма ставала все насиченішою. Та темрява мене не лякала так, як абсолютна тиша довкола. Невже таким буде мій героїчний кінець?..