39

Університет увечері здавався зовсім іншим.

Коли більшість вікон уже погасла, старі корпуси переставали бути місцем, де треба кудись поспішати. Доріжки між ними ставали майже порожніми, а шум із головного входу давно залишився десь позаду.

Безер сидів на низькому бетонному бордюрі біля старого корпусу.

Бріскіс стояв поруч, спершися спиною об стіну.

— Я досі не розумію, навіщо ти погодився на це, — сказав Бріскіс.

Безер подивився на нього.

— Ти теж викладаєш.

Кілька секунд вони мовчали.

Десь далеко зачинилися двері.

— Ти змінився, — сказав Бріскіс.

— За літо?

— Ні.

Він повернув голову до Безера.

— За останні кілька років.

Безер похитав головою.

— Ти не змінився.

— Я знав, що ти це скажеш.

Бріскіс посміхнувся.

— А ти пам'ятаєш, як ми тут одного разу всю ніч просиділи?

— Ти заснув.

— Не заснув.

— Це був не я.

— Нас тут було двоє.

Бріскіс засміявся.

— Ти став нудним.

— А ти залишився таким самим.

— Оце вже комплімент.

Безер подивився на темні вікна старого корпусу.

— Ти справді вирішив залишитися тут?

— Поки що.

— Чому?

— Не знаю.

Бріскіс відштовхнувся від стіни й сів поруч.

— До речі, — сказав він. — Твоя студентка.

Безер повернув голову.

— Яка?

— Не роби вигляд.

— Аліса?

— Вона.

— Що з нею?

— Нічого.

Бріскіс подивився на нього.

— Просто цікаво.

— Що саме?

— Ти завжди так на них дивишся?

Безер трохи насупився.

— Як?

Бріскіс усміхнувся.

— Розслабся. Я не збираюся нічого робити.

— Це не заспокоює.

— Чому?

— Бо коли ти кажеш, що нічого не збираєшся робити, зазвичай це означає протилежне.

Бріскіс засміявся.

Телефон Безера завібрував у кишені.

Він дістав його й подивився на екран.

Аліса.

Його обличчя змінилося майже непомітно.

Бріскіс це помітив, але нічого не сказав.

— Алло?

— Безере?

— Так.

Голос Аліси був трохи тихим.

— Я не заважаю?

— Ні, я слухаю.

Вона щось сказала, але Безер не одразу почув.

Бріскіс у цей момент тихо засміявся з чогось, що вони згадували до цього.

На тому кінці стало тихо.

— Ви не самі?

Безер подивився на Бріскіса.

— Ні.

Ще одна пауза.

Цього разу довша.

— Щось сталося?

— Ні.

Аліса нічого не сказала.

Безер зрозумів.

— Я з тобою поговорю.

— Алісо.

— Що?

— Ти дивно мовчиш.

— Добре, я чекатиму.

— Добре.

— Доброї ночі.

— Доброї.

Вона відключилася.

Безер опустив телефон.

Бріскіс дивився на нього.

— Ти їй подобаєшся.

Безер нічого не відповів.

— Я просто сказав.

Безер підвівся.

— Я додому.

— До завтра.

Безер пішов у бік виходу.

І навіть не повернувся.