Розділ 36. Старий клуб

У п'ятницю ввечері старий клуб університету справді відкрили.

І перше, що подумала Аліса, коли зайшла всередину, було:

— Тут хтось узагалі прибирав?

— Судячи з усього, ні, — відповіла Ніна.

Під ногами тихо скрипіла підлога.

У повітрі змішалися запах старого дерева, пилу й чогось солодкого, що, мабуть, мало нагадувати атмосферу вечірки.

На стінах залишилися старі афіші.

Деякі вже майже відпали.

Десь у кутку стояв диван із потертою оббивкою.

Зате музика грала.

І людей було достатньо, щоб перестати звертати увагу на приміщення.

— О, дивіться.

Ніна показала рукою вперед.

Біля довгого столу вже стояла черга.

Аліса підійшла ближче.

На столі красувалася новенька кавова машина.

Вона виглядала так, ніби її випадково поставили сюди з якогось зовсім іншого університету.

— Він реально купив кавову машину заради вечірки?

— Мабуть, — сказала Ніна.

— Я тоді його розумію.

Вони стали в чергу.

Попереду хтось уже сперечався, що брати.

— Капучино.

— Тут є раф?

— Є.

— Тоді раф.

— Ти ж казав капучино.

— Я передумав.

Аліса засміялася.

Їй подобався вечір, це її відволікало.

Вона стояла, говорила, дивилася на людей.

Після літа вона якось інакше відчувала себе серед них.

Менше думала і намагалася вгадати, що від неї хочуть.

Навіть коли було шумно і хтось випадково зачепив її плечем.

Вона просто відступила на крок.

— Вибач.

— Нічого.

Не потрібно було ще десять хвилин думати про це.

— Алісо?

Вона повернулася.

Бріскіс стояв поруч.

— Не чекала?

— Кави?

— Мене.

Він усміхнувся.

— Ні, вас я теж не чекала.

— Це добре. Значить, я не запізнився.

Він узяв зі столу дві чашки.

— Вам яку?

— А що є?

— Капучино, раф, еспресо і щось, що я не наважився спробувати.

— Тоді раф.

— Розумний вибір.

— Чому?

— Бо я його вже пробував.

Він простягнув їй чашку.

Аліса взяла.

— Дякую.

— Нема за що.

Вони відійшли трохи від черги.

— Як вам перший тиждень? — запитав Бріскіс.

— Нормально.

— Тільки нормально?

Аліса глянула на нього.

— Ви вже говорили це Безеру?

— Що?

— Нормально.

Бріскіс засміявся.

— Ні. Але тепер цікаво.

Вона зробила ковток.

— А вам?

— Я вижив.

— П'ять днів?

— Саме так.

— Складно бути професором?

— Іноді складніше бути студентом.

— Ви теж були студентом.

— Я й досі ним іноді почуваюся.

Аліса посміхнулася.

— Не схожі.

— Це комплімент?

— Не знаю.

— Тоді прийму як комплімент.

Він говорив легко.

Наче вони давно зналися.

Аліса сама не помітила, як перестала напружуватися поруч із ним.

— До речі, — сказала вона, — я хотіла вас дещо запитати.

— Слухаю.

— Це правда, що ви знайомі з...

Вона назвала ім'я музиканта.

Бріскіс одразу зрозумів, про кого вона.

— Так.

Очі Аліси змінилися.

Зовсім трохи.

Але він помітив.

— Ви серйозно?

— Цілком.

— А як?

— Давно знайомі.

— Ви з ним працювали?

— Ні.

— Тоді звідки?

Бріскіс усміхнувся.

— Це довга історія.

— Можна коротку?

— Можна.

Він нахилився трохи ближче, щоб перекричати музику.

І почав розповідати.

Аліса слухала.

Ставила питання.

Сміялася.

І в якийсь момент перестала помічати, що поруч стає все більше людей.

---

Безер прийшов пізніше.

Він не любив такі місця.

Принаймні так думав.

У дверях було шумно.

Хтось сперечався через музику.

А хтось уже танцював чи сидів прямо на підлозі біля дивана.

Безер провів поглядом по залу.

І знайшов її майже одразу.

Аліса стояла біля вікна.

Поруч був Бріскіс.

Вона щось говорила й сміялася.

Безер зупинився.

Він сам не знав, чому саме ця картина змусила його затриматися біля входу.

Бріскіс нахилився до неї, щоб щось сказати.

Аліса підняла голову.

Безер побачив її усмішку.

І чомусь йому захотілося підійти.

Не пізніше.

Зараз.

Він рушив через зал.

— Привіт.

Аліса повернулася.

На секунду її обличчя змінилося.

— Ви прийшли.

— Я ж сказав.

— Я думала, ви передумаєте.

— Я теж.

Бріскіс усміхнувся.

— Безере.

— Бріскіс.

Вони потиснули руки.

Безер подивився на Алісу.

— Можна тебе на хвилину?

Вона трохи розгубилася.

— Зараз?

— Так.

Бріскіс підняв чашку.

— Не хвилюйтеся. Я не заберу її надовго.

Безер уже відвернувся.

— Ходімо.

Аліса поставила чашку.

Вони відійшли від натовпу.

Бріскіс залишився на місці.

Дивився їм услід.

Потім зробив ковток кави.

— Цікаво, — тихо сказав він сам до себе.

---

Коридор за залом був майже порожнім.

Тут музика звучала приглушено.

Стіни були вкриті старою фарбою, яка місцями відшаровувалася.

Десь біля стелі виднілася темна пляма від вологи.

Аліса озирнулася.

— Ми точно в університеті?

— Формально.

Безер усміхнувся.

Вони пройшли ще трохи.

І тільки тоді Аліса помітила, що він тримає її за руку.

Не міцно.

А веде за собою.

Вона нічого не сказала.

Він теж не одразу.

Лише коли вони зупинилися біля старого вікна, Безер опустив погляд на їхні руки.

Наче тільки зараз зрозумів.

Він відпустив її.

— Вибач.

— За що?

— Не знаю.

Аліса подивилася на нього.

— Я теж не знаю.

Кілька секунд вони мовчали.

Потім Безер сказав:

— Алісо, я хотів із тобою поговорити ще до цієї вечірки.

Вона опустила очі.

— Я теж.

— Ми майже не говорили влітку.

— Знаю.

— І я хочу знати, як ти.

Аліса підняла голову.

— Я ж сказала, що нормально.

— Я не про навчання.

Він говорив спокійно.

— Не про книги. Не про те, як ти складаєш іспити. Не про університет.

Він трохи помовчав.

— Я хочу знати, як ти.

Аліса дивилася на нього.

Вона могла сказати багато речей. Що їй добре. Що вона читала. Чекала його смс теж. Трохи гуляла.Іноді сумувала. Думала про нього, можливо навіть трохи мріяла про нього.

Замість цього сказала:

— Я нормально.

І майже одразу подумала:

Збрехала.

Безер не поспішав відповідати.

Просто дивився їй в очі.

— А якщо чесно?

Аліса мовчала.

— Між нами? Я не буду це далі виносити.

Вона вдихнула.

— Чесно?

— Чесно.

Аліса відвела погляд.

А потім сказала:

— Я за вами дуже сумувала.

Сказала — і ніби сама злякалася того, наскільки просто це прозвучало.

Вона зробила крок назад.

— Мені треба...

Безер узяв її за руку.

Цього разу вже не як випадково.

— Ти не хочеш зі мною говорити?

Аліса подивилася на нього.

— Хочу.

— Може, ти не хочеш тоді мене бачити?

— Ви ж знаєте, що це неправда.

— Тоді чому йдеш?

Вона замовкла.

— Я... не знаю.

Вона нервово вдихнула.

— А можливо, знаю. Просто мені важко зараз це сказати вголос. Розумієте... просто...

— Так.

Він не вимагав продовження.

Лише дивився на неї.

Погляд на мить ковзнув по її обличчю, зупинився біля шиї, потім знову повернувся до очей.

— Алісо, все, що між нами сталося, — сталося.

Він говорив тихіше.

— Я ні до чого тебе не примушую. І те, що було, теж не має тебе примушувати.

Вона кивнула.

— Так.

Пауза.

— Але я б хотіла більше часу з вами проводити.

Безер трохи насупився.

— Що?

Аліса ледь усміхнулася.

— Знаю, що мало відповідає реальності, але ви мені цікавий.

Вона підняла плечі.

— Мені цікаво з вами спілкуватися. І виходить, проводити час теж.

Він усміхнувся.

— Звучить чудово.

Аліса подивилася на нього.

— Я б теж хотіла вас більше знати.

Вона зупинилася.

— Як Безера, якого я ще не знаю і не бачила.

Безер мовчав.

— Як вам таке? Згода?

— Так, Алісо.

Він усміхнувся вже зовсім інакше.

— Я за.

Невелика пауза.

— Я теж хочу розкритися тобі.

Аліса опустила очі.

— Від вас чудово пахне. Аромат лісу?

— Хоча в мене були асоціації з морем.

Безер подивився на неї.

— З морем?

Аліса зрозуміла, що сказала це вголос.

Їй стало ніяково.

Він не став питати.

— А як тобі книга?

— М... мабуть, добре.

Вона замислилася.

— Навіть прекрасно. Просто я зараз трохи...

Вона потерла пальцями край рукава.

— Забуваюся біля вас. Не можу думати про такі конкретні речі.

Безер подивився на двері, за якими досі чувся глухий бас.

— Ми можемо піти з цієї безглуздої вечірки куди захочемо.

Аліса підняла очі.

— Куди захочемо?

— Звичайно.

Вона кілька секунд дивилася на нього.

— А ви б хотіли цього, Безере?

І він почув своє ім'я.

Не «професоре».

Не «ви».

Просто Безере.

Йому сподобалося, як воно прозвучало з її вуст.

Природно.

Наче так і мало бути.

— Так.

Він трохи розгубився, хоча намагався цього не показати.

Аліса простягнула руку.

Він узяв її.

Майже одночасно.

Цього разу ніхто не поспішав відпускати.

Вони пішли коридором назад до виходу.

А за їхніми спинами музика продовжувала грати так, ніби нічого не сталося.