Розділ 35. Перший день

Перший день нового семестру завжди здавався Алісі трохи дивним.

Університет залишався тим самим.

Ті самі довгі коридори.

Ті самі двері з маленькими табличками.

Той самий запах старого дерева, паперу й чогось, що неможливо було визначити навіть після кількох років навчання.

Але після літа все це ніби трохи відсунулося.

Вона вже не почувалася так, наче має одразу згадати все, що знала до канікул.

Можна було просто прийти.

Сісти.

Послухати.

Потім піти додому.

Аліса зайшла до аудиторії трохи раніше за інших.

Поклала сумку на стілець і дістала зошит.

На дошці вже було написано:

Методологія науки і природи.

Вона сіла ближче до вікна.

Через кілька хвилин двері відчинилися.

— Доброго ранку.

Аліса підняла голову.

Бріскіс зайшов без папки й без стосу книжок.

У руках у нього був лише тонкий блокнот.

Світлий костюм цього разу був іншим, ніж на фотографії.

Темніша сорочка.

Рукави піджака трохи закочені.

Він поставив блокнот на стіл.

— Я Бріскіс. Думаю, ви це вже зрозуміли.

Хтось тихо засміявся.

— А якщо не зрозуміли, то зараз саме час.

Він не почав із програми курсу.

Не почав із правил.

Натомість написав на дошці одне речення.

«Як ви знаєте, що щось знаєте?»

Повернувся до групи.

— От із цього й почнемо.

Аліса подивилася на напис.

Їй сподобалося питання.

Не настільки, щоб одразу підняти руку.

Але достатньо, щоб перестати думати про те, скільки ще пар залишилося сьогодні.

Бріскіс поставив кілька запитань.

Студенти відповідали.

Він не виправляв їх одразу.

Спочатку слухав.

Іноді ставив ще одне питання замість відповіді.

— А чому ви так думаєте?

— Звідки це відомо?

— А якщо припустити протилежне?

Аліса поступово втягнулася.

Під кінець пари вона вже записувала не все підряд, а тільки те, що справді хотіла запам'ятати.

Бріскіс це помітив.

Він узагалі багато чого помічав.

Коли пролунав дзвінок, усі почали збирати речі.

Аліса ще дописувала останнє речення.

— Алісо?

Вона підняла очі.

— Так?

— Вам сподобалося?

— Що саме?

— Питання.

Вона глянула на дошку.

— Так.

— Добре.

Він узяв блокнот.

— Значить, не дарма написав.

Вона усміхнулася.

— А ви завжди ставите такі питання?

— Ні.

— А які ще?

Бріскіс на секунду затримав на ній погляд.

— Залежить від людини.

Аліса не встигла нічого відповісти.

Хтось із групи покликав її з коридору.

Вона взяла сумку.

— До побачення.

— До побачення, Алісо.

Вона вийшла.

Бріскіс залишився в аудиторії.

Подивився на двері.

Потім на дошку.

Питання все ще залишалося там.

Як ви знаєте, що щось знаєте?

Він стер його долонею.

---

Безера вона побачила біля сходів.

Він стояв біля вікна й гортав якісь папери.

Аліса зупинилася.

На кілька секунд просто дивилася.

Після літа він здавався трохи іншим.

Хоча, можливо, змінилася тільки вона.

— Добрий день.

Безер підняв голову.

Побачив її.

І на мить перестав читати.

— Алісо.

Він усміхнувся.

Не так, як усміхався студентам.

Аліса це помітила.

— Як ви?

— Нормально.

Вона ледь усміхнулася.

— Тільки нормально?

— А що має бути?

— Не знаю.

Він відклав папери.

— А ти?

Аліса на секунду замовкла.

— Теж нормально.

— Це добре.

Між ними повисла коротка пауза.

Ніби обидва хотіли щось сказати, але не знали, із чого почати.

— Книгу дочитали? — запитав Безер.

Аліса подивилася на нього.

— Двічі.

Він здивовано підняв брови.

— Двічі?

— Мені було цікаво.

— Що саме?

— Чому ви її мені дали.

Безер тихо засміявся.

— І що?

— Не знаю.

— Тоді, мабуть, доведеться дати вам ще одну.

Аліса усміхнулася.

— Можливо.

Вона вже хотіла йти, але зупинилася.

— До речі, у нас новий викладач.

— Бріскіс?

— Ви його знаєте?

— Знаю.

— Який він?

Безер подивився в бік аудиторії, з якої щойно вийшла Аліса.

— Бріскіс?

— Так.

— Подивишся сама.

— Ви не хочете нічого сказати?

— Хочу.

Вона чекала.

— Але тоді буде нецікаво.

Аліса засміялася.

— Ви іноді дуже дратуєте.

— Знаю.

Він знову взяв папери.

— До вечора, Алісо.

— До вечора.

Вона пішла сходами вниз.

Безер ще кілька секунд дивився їй услід.

— Ти став дуже мовчазним.

Він обернувся.

Бріскіс стояв біля дверей аудиторії.

— Не помічав.

— А я помітив.

Безер склав папери.

— Ти давно тут?

— Достатньо.

Бріскіс підійшов ближче.

— Твоя студентка?

Безер подивився на нього.

— Одна з них.

— Зрозуміло.

Бріскіс усміхнувся.

Він нічого більше не сказав.

І саме це чомусь Безеру не сподобалося.

---

Увечері Бріскіс сидів у себе в кабінеті.

На столі лежав список груп.

Він переглядав його без особливого інтересу.

Поки не побачив знайоме ім'я.

Аліса.

Поруч стояло ще одне.

Безер.

Бріскіс сперся на спинку крісла.

Потім узяв телефон.

Зайшов у контакти.

Зупинився на одному імені.

Він знав, що міг зробити цей вечір цікавішим.

Не для себе.

Принаймні не тільки для себе.

Через кілька хвилин у студентському чаті з'явилося повідомлення.

Бріскіс:

У п'ятницю відкриваємо старий клуб.

Знаю, звучить так, ніби це погана ідея.

Тому й запрошую всіх.

Нижче з'явилося ще одне повідомлення:

Буду радий бачити.

А потім:

Каву теж організую.

Чат вибухнув повідомленнями.

Аліса прочитала їх і усміхнулася.

Старий клуб вона бачила лише здалеку.

Про нього ходило багато історій.

Кажуть, його не відкривали вже кілька років.

Пил.

Старі меблі.

Погана вентиляція.

Пліснява в кутках.

Здавалося, саме це і робило запрошення цікавим.

Аліса відкрила чат із Безером.

Написала:

Ви йдете на вечірку Бріскіса?

Відповідь прийшла через кілька хвилин.

Так.

Аліса подивилася на екран.

Потім написала:

Тоді побачимось там.

Безер довго дивився на ці слова.

Нічого особливого, просто вечірка.

Університетський клуб.

І можливість побачити її після літа.

Він набрав:

До зустрічі.