Розділ 32. Фонтан

Ранок дійшов до них майже непомітно.

Ніхто не сказав, що вже пізно чи що час розходитися.

В якийсь момент музика луна-парку залишилася далеко позаду, а вулиці стали майже порожніми.

Небо почало світлішати.

Вони сиділи на холодній плитці біля старого фонтану, який уже кілька років працював лише в теплі місяці. Вода тихо шуміла за кілька метрів від них.

Поруч стояли дві порожні скляні пляшки.

Олаф лежав на спині, дивлячись у небо.

— Я тобі ніколи не розповідав, як познайомився з Ніною?

Безер сидів, спершись спиною об край фонтану.

— Ні.

— Це було дуже смішно.

— У тебе все дуже смішно.

— Ні, серйозно.

Олаф піднявся на лікті як захоплена дитина.

— Я тоді взагалі не знав, хто вона. Просто зайшов у зал, бо чекав на одного...

Він почав розповідати.

Спочатку спокійно.

Потім дедалі більше захоплювався власною історією, додавав деталі, змінював голос, передражнював когось із команди.

Безер слухав.

Кивав.

Трохи усміхався.

— І тут вона повертається до мене і каже...

Телефон у кишені Безера завібрував.

Він завмер.

Олаф продовжував говорити, не помітивши.

— ...а я їй відповідаю, що взагалі-то—

Телефон завібрував вдруге.

Безер опустив погляд.

Чомусь серце вдарило сильніше.

Він дістав телефон.

На екрані було одне повідомлення.

Аліса:

Ви ж казали, що цю книгу краще дочитати до кінця.

Безер просто дивився на екран.

Олаф замовк.

— Що там?

Безер не відповів.

Він перечитав повідомлення ще раз.

Це було все.

Кілька слів.

Звичайне повідомлення.

Але він чекав його все літо.

Можливо, навіть довше, ніж сам собі дозволяв це визнавати.

Він відкрив чат.

Палець завис над клавіатурою.

Хотів написати щось просте.

Дочитали?

Або:

І як вам?

Або навіть просто:

Так.

Нічого не написав.

Заблокував телефон.

— Хто?

— Ніхто.

Олаф подивився на нього з тією усмішкою, яка означала, що він прекрасно зрозумів, що це не «ніхто».

Але нічого не сказав.

Безер поклав телефон назад у кишеню.

Він не знав, чому йому стало соромно.

Не знав, чому водночас хотілося усміхатися.

І точно не знав, чому за кілька секунд до цього йому здавалося, що весь цей вечір може тривати ще довго, а тепер раптом захотілося опинитися вдома.

— Ходімо до мене, — сказав Олаф.

— Навіщо?

— Бо ти зараз заснеш прямо тут.

Безер подивився на нього.

— Я не засну.

— Ти вже дві хвилини дивишся на один камінь.

Безер перевів погляд.

— Він цікавий.

— Звісно.

Вони піднялися.

Сонце вже почало підійматися над будинками.

Місто поволі поверталося до життя.

---

У Олафа вдома Безер майже одразу дістав телефон.

Не відкриваючи повідомлення, він зайшов у соціальну мережу.

Знайшов сестру.

Безер: Сьогодні ночую в Олафа.

Відповідь прийшла майже одразу.

Сестра: Передавай привіт. І не загубіться там.

Безер усміхнувся.

Олаф щось говорив із кухні.

Безер уже не слухав.

Він поклав телефон на стіл.

За вікном починався день.

А в ньому самому щось, навпаки, нарешті стихало.

Він не перестав думати про Алісу.

Не перестав чекати.

Не перестав помічати її відсутність.

Просто те, що раніше було гострим і неспокійним, за ці місяці стало тихішим.

І від того — чомусь сильнішим.

Він ще не знав, що з цим робити.

Можливо, навіть не знав, що саме з ним відбувається.

Тому й не відповів.

---

Аліса ще раз відкрила чат.

Під її повідомленням нічого не змінилося.

Вона подивилася на екран.

Професор Безер.

Так він був записаний у неї.

Вона помітила, що він був у мережі.

Отже, бачив.

Або принаймні знав, що вона написала.

Аліса трохи насупилася.

Потім відкрила його профіль.

На заставці він був таким, яким вона його запам'ятала: молодий, красивий, трохи відсторонений, із тією дивною легкістю, яка змушувала здаватися, ніби він може в будь-який момент просто піти кудись далеко.

Вона затримала погляд на фотографії.

Чомусь він асоціювався в неї з морем.

Не з морем у сонячний день.

А з бурхливим.

Великим темне з піною де можна потонути але і одночасно бути легкою пушинкою як сніжинка на поверхні товстого шару снігу. І якщо чесно, її це заспокоювало. Їй подобалося думати про нього, і їй подобалося думати про нього так.

Аліса закрила телефон.

Вона ще не знала, що саме відчуває.

Але тепер це вже точно було не те саме, що на початку.

І, можливо, саме тому їй хотілося знову написати.