Розділ 30. Кінець літа

Після того, як у коридорах університету востаннє зачинилися двері перед канікулами, минуло кілька тижнів.

Достатньо, щоб перестати думати про розклад.

Недостатньо, щоб забути його зовсім.

Безер стояв перед дзеркалом і застібав ґудзик на сорочці.

На підвіконні дотлівав сигаретний недопалок. Він узяв його, зробив останню затяжку і випустив дим у бік відчиненого вікна.

У дзеркалі дим на кілька секунд перекрив його обличчя.

Він дивився на себе, не особливо розглядаючи.

Темні штани, світла сорочка, поверх неї тонкий темний піджак, який він так і не застібнув. Старі шкіряні черевики. Нічого особливого.

Він провів рукою по волоссю.

Телефон лежав на столі.

Олаф: ти де?

Безер глянув на годинник.

Безер: виходжу.

Він загасив сигарету, взяв ключі й вийшов.

---

Вони зустрілися в парку.

Олаф уже сидів на лавці, закинувши одну ногу на іншу. Лавка була пофарбована в кілька кольорів — кожна дерев'яна дощечка мала свій: жовтий, синій, зелений, червоний.

Вечір був холоднішим, ніж вони очікували. Літо ще не закінчилося, але повітря вже стало іншим. Теплим тільки тоді, коли вітер проходив повз, і майже осіннім, коли зупинявся.

Вони довго йшли.

Говорили про університет, людей, яких не хотілося бачити до вересня, і людей, яких, можливо, хотілося б побачити раніше.

Потім Олаф зупинився біля невеликого кіоску.

— Підемо?

— Куди?

Олаф показав рукою вперед.

За деревами світилися лампочки.

Безер примружився.

— Це луна-парк?

— Схоже на те.

— Навіщо нам луна-парк?

Олаф уже йшов туди.

— Не знаю.

Безер постояв секунду.

І пішов за ним.

Через кілька хвилин вони вже самі сміялися з того, що не могли згадати, як саме опинилися там. Ніби то Олаф сказав, що давно не був дитиною.

Луна-парк світився посеред темного парку надто яскраво.

Музика змішувалася з голосами людей, механічним гудінням атракціонів і чиїмось сміхом.

Олаф купив два паперових стаканчики.

— Що це?

— Не знаю.

Безер понюхав.

— Тоді навіщо купив?

— Було дешево.

Вони випили.

Потім пішли на якийсь атракціон, назву якого Безер забув ще до того, як вони з нього зійшли.

Олаф сміявся так голосно, що на них озирнулися.

— Ти боїшся?

— Ні.

— Ти тримаєшся за поручень двома руками.

— Це не страх.

— А що?

Безер подумав.

— Обережність.

Олаф розсміявся ще сильніше.

Коли вони вийшли, Безер кілька секунд стояв нерухомо.

— Земля рухається.

— Це ти рухаєшся.

— Я стою.

— Саме тому це так смішно.

Безер подивився на нього.

І теж засміявся.

Не тихо, як зазвичай.

Не стримано.

Просто засміявся.

Далі вони знову пішли.

Повз яскраві кіоски, старі дерева, лавки з різнокольоровими дощечками, людей, які поспішали додому.

Над ними повільно згущувався вечір.

Десь далеко вже починалася музика іншого атракціону.

Олаф ішов поруч і щось розповідав.

Безер слухав.

І час від часу відповідав.

Але одна деталь в нього з голови не вилітала.

Аліса..яку він вже не бачив кілька місяців.

Цікаво, як вона там?