Нудьгуюча темрява

   Чи здогадаюся я, які жарти мені для підкине, що гральні кістки пускає азартний пройдисвіт, бодай на дошку нардів?  Мені подобається той страх, прокляття, яким  обдарував мене випадок за підвіконням згорілих уламків. Невблаганна цікавість. Зазирнути у пусте вікно, чия обсмалена чорна рама на невисокій кам’яній стінці зостались єдині з будинку. Одноповерховий, однокімнатний будиночок. Де, ще за його кращі роки, двері завжди були відчинені. Запрошуючи, впускаючи, умовляючи увійти до порожнечі стін, до скрипучої підлоги, до мороку стелі. «Історія мороку, склалася із пазлів по тисячі шматочкам, дякуючи вірним чуткам».

  Страх у дітей, нервове зітхання, впевнене побоювання дорослих й забобони поколінь, які замолоду пам’ятають страхітливі казки, ще позбавлених віковими відступами, улесливими спрощеннями сюжетів. «Як не же не оминати експресію при згадці першого дня».

   Іноді, буденність доволі нудна, а можливість її розвіяти, справжня можливість, випадає лише раз за життя. І ти як ніколи відчуваєш цю мить. Наприклад, коли страх огортають риси реальності.

   Я не знав як довго потрібно дивитись, не знав як довго буде діяти чемність тих людей, не озиратись на мій пильний зір. Як багато було пошматованих душ, тих, хто відмовив гостинності самотньої оселі. Спогади силуетів, одягнених у різну одежу. Можна було розпізнати скільки дітей стояло, дорослих, їх батьків. Простір кімнати, стіни котрої заплямувала сажа, вміщував занадто багатьох.

   Мені сподобався вигляд інакшої сторони. Або ж воно тим мені здалось. Без посмішки й не подумати.

   Що може запропонувати тихий центр Черкас, окрім головної площі? Аби розмаїти один із своїх побутових днів, я пішов іншою дорогою. Звісно й очевидно у якому випадку просто обов’язково повинна трапитись пригода. Без стереотипу, ніхто б не звертав на темний бік вулиці, маючи вибір піти дорогою, де ліхтарі до поки цілі. Яка позбавлена живих ароматів вуличних стоків. Хоч й повз них майнуєш швидше, ніж папірець навпроти вентилятора.

   У будь-якому разі, низький поклін, що не ввижаються дивні голоси у найвідповідальніші моменти. Хоча можливість здається кумедною…. А іноді і корисно могло б бути.

   Лабіринти провулків, стежки між дворами, таємні проходи під густим гіллям, аби безпечно обійти затоплений асфальт під непроглядним таючим снігом. У принципі час той самий.

   Та дивна місцевість, на периферії привернула увагу. Я примірявся вже як перестрибнути з бордюра на інший і так…, випадково помітив залишки брухту, обсмалений каркас будинку. Частково зруйнований дах, оголені балки, куполом обрамляли понівечений периметр, що кістлявими долонями мати оберігає дітей від холоду. Дим не здіймався, не відчувалося миршавого жару. Фасад на п’ять метрів по горизонту переді мною. От дальність, готовий сперечатися. Оптичний обман передбачав чаруючий огляд, здавалося б безодні.

   Погляд крізь автентичність минулого.

  Я вирішив підійти ближче, аби розгледіти примар, що крізь віконце проявлялися чіткіше, варто було мені неспішно крокувати у їх напрямку. Зізнаюся, не втерпів. Декілька хвилин я крокував їм назустріч та повертався назад на декілька метрів, бавлячись із зоровим фукусом. А що, цілком логічно. Крок вперед - привид є; крок назад - привила немає. Цікаво ж…

   Груди заполонила до диватства приємна морознеча, коли я прийняв вартим, нарешті стати навпроти того готичного незаскленого вікна. Його підвіконня було на рівні моїх грудей, я уже чітко міг розрізнити обличчя того натовпу, чиї задні ряди ненав’язливо приховував морок вцілілої задньої стіни. Як би я не хотів їх сфотографувати, та камера не ловила примарних частот. Довіра до сперетичних програм канула у лету. Прикро.

  Стояв там хвилину, три. Чув лише як співають пташки, як сваряться мешканці найближчих хрущовок. Думаю…, ні, впевнений. Прокляття повисло реп’яхом, як вартим стало відвернутись. Геть звідти, адже набридло. Вигляд незмінний, картинка 3Д, але однобока, а в голові думка, що чудеса існують.

   Небезпеки я не відчував, душа не тремтіла у передчутті. Мазохіст чи я? А без підставних уявлень, звідки знати чим це минеться? Зачин історії дізнався пізніше від най найнадзвичайнішої «леді» у світі.

   Багаж нав’язливої думки – єдине, що забрав із собою. Сміявся: «Це все? Як найдешевша короткометражка за сором якої не вимагають платні, навіть червонцю?». Був готовий навіть збігати за шоколадним рубликом, але просто пішов на роботу, розважаючи себе іншою думкою, що необхідно віднести штори до хімчистки…

   Натура моя не панікер. Пам’ятаю себе незмінним інтровертом. Тому, того дня щойно пригода відновилась, зреагував я максимально сторонньо.

   Перший силует із тієї кімнати, ясним зором постав за спиною підстаркуватої жінки, яка, отримавши мої п’ять п’ятдесят, вже віддавала пиріжок з яблуками. Зненацька, мене так відсмикнуло, що вона напевне подумала: «У бідного хлопця напад». Але її подив був відповідним. На автоматі її рука прибралась від моєї, очі ж осяяло сум’яття. Злякався сам, злякав себе, злякав жінку у віці, але не примару за її спиною. Не добре. Що було з бабусею, досі не знаю. Більше туди не заходив. От в наступні шість годин…, треш.