Друга дія

В кімнаті пан Роман та Продюсер.

Продюсер підходить до пана Романа.

П р о д ю с е р.  (посміхається) Чи вам подобається розповідь сестри Анни? (пауза) Стареча маячня?..

П а н  Р о м а н.  (серйозно) Перепрошую, – ні. Звичайно, що відсотків 90 зайвого, але…

П р о д ю с е р.  Чи маємо щось, що могло би послужити прикладом святості отця?

П а н  Р о м а н.  Так… думаю, той факт, що захищав людину, не зважаючи на її етнічну, чи політичну приналежність.

П р о д ю с е р. Це ви про польського поліцая?.. До речі, ви чули, що минулого тижня він помер?

П а н  Р о м а н.  Ні… Вчасно ми записали з ним інтерв'ю.

Пауза

П р о д ю с е р.  Я піддаю сумніву, що сестра чула радіоповідомлення з Глейвіца стосовно тієї німецької провокації.

П а н  Р о м а н.  (підводиться і розминає затерплі ноги) Вважаєте, – вона не могла цього чути?

П р о д ю с е р.  Теоретично могла, але… До речі, які у той час потужності трансляції у регіонального радіо були?..

На другому поверсі з’являється с. Анна і починає помалу спускатися сходами.

П а н  Р о м а н.  (до Продюсера) Вас, мабуть, треба представили сестрі?

Пауза.

П р о д ю с е р.  Давайте згодом, щоб не розхолоджувати її спогади. По закінченні інтерв’ю представите.

П а н  Р о м а н. О’кей, домовлено.

Продюсер відходить і сідає на своє місце.

с. А н н а.  Маємо суд завтра. Заберуть у нас це приміщення, чи ні?.. Всі сестри моляться (зупиняється перед паном Романом). Продовжуємо?.. (киває на Продюсера, тихо) Що той пан казав?

П а н  Р о м а н.  (їй в тон) Вказівки давав, як не як – бос.

с. А н н а.  Так, в усьому має бути порядок (сідає в крісло, хреститься).

П а н  Р о м а н.  (вмикає світло і камеру) Сестро, отже… Ви зупинилися на тому, що почалася Друга Світова війна, прибули перші совіти (сідає).

с. А н н а.  Так. То була осінь… (задумливо) А в повітрі пахло весною, знаєте, перемінами. Наші в’язні-українці поверталися з польських тюрем, вулицями ходили щасливі усміхнені люди, чудова була атмосфера. Щоправда з’явилося дуже багато біженців євреїв з територій, окупованих німцями. Вони розповідали жахливі речі, але в те мало хто вірив, бо німці були високорозвиненою нацією, знаєте. Так… (похмуро) а нова російська влада, то не є російська, то є московська, я то називаю московська влада… большевики почали поступово показувати своє справжнє обличчя, обличчя звіра. У нас отут (показує) оселився офіцер НКВД. Як оселився? Прибув з чемоданами і все! Він тут живе!.. І ми нічого не могли, ми були безправні, бо вони – влада! Мусіли йому утримання дати, – кімнату, постіль, рушники. Вранці сніданок, ввечері вечерю… А кімнату він вибрав яку сам собі захотів, – з фортепіано. Як я тепер мала учнів приймати, чи просто твір розібрати?.. Можете собі уявити, як він то бренькав по клавішах? Бо хтось йому колись показав, як грати собачий вальс і він тепер безперестагку шпортав його і шпортав, і то на повну гучність, не так потихеньку, а голосно, щоб аж в кінці вулиці чути було, і однієї і тієї ж, однієї і тієї ж, безкінечно… (Пауза) Звали його (згадує) Семен Якович Мінц, капітан НКВД Мінц.

1939 рік, ця ж кімната.

З відкритих дверей іншої кімнати лунають звуки фортепіано.

Заходить Шиммель, підходить до відкритих дверей і стукає.

Ш и м м е л ь.  (запопадливо) Ви мене кликали?

Гра на фортепіано припиняється.

На порозі кімнати з’являється Мінц, вбраний у форму офіцера НКВД. Якусь мить він суворо дивиться на Шиммеля, потім мовчки виходить, йде до радіо, вмикає його і шукає музику. Знайшовши радянську радіостанцію, сідає на стілець біля столу, закладаючи ногу на ногу. Уважно дивиться на Шиммеля.

М і н ц.  (повільно) Как ти щітаєш, – зачєм я тєбя позвал?..

Ш и м м е л ь.  (перепитує) «Щітаєш», це… «читаєш»?

М і н ц.  Ти не розумієш російської?

Ш и м м е л ь.  Досить слабо. Можу польською, українською, або по нашому…

М і н ц.  (переходить на українську) Харашо-добре, будєм українською.

Ш и м м е л ь.  (серйозно) У вас, до речі, прекрасна вимова.

М і н ц.  (значуще) Я родом з Умані, панімаєш-розумієш?

Ш и м м е л ь.  Панімаю. Хоча… не зовсім…

М і н ц.  (різко) Голова, щоб картуз-фуражку носіть?.. Думай!

Пауза.

Ш и м м е л ь.  (вдає, що здогадався) А-а-а...

М і н ц.  (підхоплює) Ну от! Початок вдалий. (пауза) Шиммеле, як думаєш-гадаєш, чому я тебе покликав?

Пауза.

Ш и м м е л ь.  Познайомитися?

М і н ц.  А є нужда-потреба?

Ш и м м е л ь.  А-а-а… мабуть, нам… (пауза) А як ви кажете?

Пауза.

М і н ц.  (стримує роздратування) Повторюю – чому, для чого, навіщо я тебе викликав?

Ш и м м е л ь.  Можливо вам щось потрібно, рушник там, чи ..?

М і н ц.  (з подразненням) Весь час відповідаєш запитанням на запитання, – я на вхідних дверях прочитав, що тут єврей живе, не треба доводити! (пауза) Що мені може бути потрібно, чого хочу?

Ш и м м е л ь.  (пробує пожартувати) Ви скажіть і я буду знати.

Пауза.

М і н ц.  Браво! Шанс-можливість прийти з повинною втрачено! Що ж… тепер говорити-балакати починаю я (пауза). Чув таке слово: «архів»?

Ш и м м е л ь.  (насторожено) Слово «архів»? Чи я таке слово чув? Звичайно ми в хедері вчили…

М і н ц.  (підморгує Шиммелеві) Що тебе із ним пов’язує?

Ш и м м е л ь.  (здивовано) З архівом?

М і н ц.  Так з архівом... Не знаєш? Загадка з трьох слів – «польський поліцейський архів». Що у ньому є такого, від чого може змінитися твоє життя?