Перша дія

ДІЙОВІ ОСОБИ:

с. А н н а – монахиня, 75-80 років.

А н а т – єврейська дівчина, 17 років .

І с а х а р – батько Анат, 55-60 років.

Л е я – мати Анат, 40-45 років.

Ш и м м е л ь – старший брат Анат, 20-25 років.

С в я щ е н и к  – о. Микола Сердюк, 45-50 років.

В л о д к о – син священика, 20 років.

П а н  Р о м а н – режисер з Канади.

П р о д ю с е р – чоловік поважного віку.

с. М а р т а – монахиня, 75-80 років.

М а л г о ж а т а – дівчина-зв’язкова українського підпілля, 20 років.

З и б о р – польський поліцай, 40-45 років.

М і н ц Семен Якович – офіцер НКВД, 30-35 років.

О ф і ц е р – німецький офіцер.

Підпільники, Солдати (німецькі, радянські).

Події відбуваються в наш час та в 30-40 рр. ХХ століття у Західній Україні

П Е Р Ш А  Д І Я

Наші дні. Кімната старого будинку, за вікнами краєвид провінційного містечка. Є сходи на другий поверх.

Пан Роман встановлює камеру на штатив, виставляє світло, готуючись до зйомки інтерв’ю. З другого поверху повільно з зусиллям спускається с. Анна.

с. А н н а.  (невдоволено) Багато це займе часу?

П а н  Р о м а н.  (посміхається) А куди пані поспішають?

с. А н н а.  (спускаючись сходами) Я мушу знати, у нас з сестрами є порядок денний…

П а н  Р о м а н.  (продовжує налаштовувати апаратуру) У мене всього кілька запитань.

с. А н н а.  Я сьогодні не у формі. Нас так денервують то-тими судами… Хочуть в нас цей дім відібрати… Так… (зупиняється перед режисером) Де мені сісти, чи то має бути на стоячи?

П а н  Р о м а н.  Прошу сідати. Ось тут... це у вас ще австрійські меблі?

с. А н н а.  (різко) Ви тут за меблями приїхали?.. (опам’ятовується) Вибачте, що так кажу… (сідає) А та лямпа буде весь час мені в очі світити?

П а н  Р о м а н.  (посміхається) Зараз все полагодимо. (зменшує яскравість світла) Так зручно?..

с. А н н а.  І де то будуть показувати?

П а н  Р о м а н.  О, прошу сестри, то побачить цілий світ.

Пауза.

Пан Роман сідає навпроти с. Анни.

П а н  Р о м а н.  Отже, коротенько, – отця Миколая Сердюка, як ви знаєте, планується проголосити блаженним, його прізвище подали до беатифікаційного списку, триває процес, а ми знімаємо про нього фільм. Нам сказали, що ви його дуже добре знали?..

с. А н н а.  (перебиває, підозріло) Хто вам таке сказав?

П а н  Р о м а н.  Владика.

Пауза.

Пан Роман оцінює враження, яке справило на с. Анну ім’я Владики.

П а н  Р о м а н.  Преосвященніший сказав, щоб ми обов’язково взяли у вас інтерв’ю, бо без ваших свідчень, каже, навіть нема чого розпочинати фільм про о. Миколая.

Пан Роман непомітно вмикає камеру.

с. А н н а.  (м’якше) Так, всі, хто його знав вже погинули… Добре... Я мушу подумати… Ви будете ставити запитання, чи як? А що то у вас засвітилося на камері? Ви вже знімаєте?

П а н  Р о м а н.  На камеру не звертайте, будь ласка, увагу. Її немає. Ми з вами просто розмовляємо, в камеру не дивіться, спілкуйтеся зі мною. (посміхається) Домовились?

С. Анна киває головою.

с. А н н а.  (раптом стривожено) Ви молились?

П а н  Р о м а н.  (серйозно) Молився, мене заводили до каплиці.

с. А н н а.  (заспокоюється) Добре, ну то починаймо.

П а н  Р о м а н.  (змінює тон) Сестро, розкажіть будь ласка, коли ви вперше зустрілися з отцем Миколаєм Сердюком?

с. А н н а.  (здивована запитанням) А ви не знаєте? Ви не знаєте де він жив?..

Пан Роман рухами показує, щоб с. Анна продовжувала розповідати.

с. А н н а.  (показує рукою догори) Отам… Весь другий поверх був їхнім, там вони мешкали, а ми тут, внизу… (захоплено зітхає) Ви розумієте, яке то є?.. Цікаве!.. Внизу жили євреї – Старий Заповіт, а на горі жили християни – Новий Заповіт… то так, як… цілий всесвіт у однім домі, як іконостас!.. (пауза) Але і нас, і їх влада весь час нищила… кожна влада – і поляки, і німці, і большевики… Такі часи ми пережили… важкі часи, але тоді про те не думалося… ми були молоді, романтичні… закохані, нас приваблювали таємниці, пригоди... а довкола нас була… жорстокість, просто нелюдська жорстокість.

В цей час до кімнати заходить Продюсер, непомітно сідає в глибині кімнати.

С. Анна з-під прожектора його не бачить.

Пан Роман під час інтерв’ю час від часу торкається камери, змінюючи налаштування запису.

П а н  Р о м а н.  Ви кажете, що внизу жили євреї. І ви внизу жили. Тобто ..?

с. А н н а.  (змінює тон) Що ви хочете щоб я сказала?.. Що я жидівського роду?.. Так. Я жирівка... Колись не було слова єврей, всі говорили жид, жирівка. Але то друге питання, як почнемо то вияснювати… (пауза) Я єврейка, яка з 12-ти років почала таємно ходити до церкви. Так. Татко і мамця спочатку того не знали, я сама ходила, – просто собі ходила та й все, співала в хорі. Всі мої друзі були у церкві, я там не могла не ходити, це було для мене настільки природно, як дихати.

П а н  Р о м а н.  О’кей. Давайте повернемося до отця Миколая.

с. А н н а.  Так. Одного разу… (пригадує) то був, здається, 36-й… чи може навіть… то був 38-й рік… точно не згадаю… але у листопаді місяці, у п’ятницю, бо отець Николай щотижня приходив до нас у п’ятницю, близько третьої години до татка на «важливу розмову», як вони то називали. Так. Вони собі пили каву, чи хербату і бесідували. Про що бесідували? Про політику, про порядки у місті і таке інше. Так. І якось у п’ятницю отець Николай прийшов просити, щоби татко взяв до нас на роботу його сина Влодка… (згадує) Чи то може навпаки – наш татко просив отця, щоби його Влодко в нас працював по суботах?.. Ви знаєте, що євреї в суботу нічого не можуть робити, а Влодко користувався довірою і татко ставив його біля каси. Так. Ми тоді мали отут за стіною власну крамницю… (пауза) і уявіть собі, що зараз, за Незалежної України знайшовся якийсь, не хочу казати який, що має претензії на цей дім, і хоче його у нас відобрати!.. У нас, тобто у монастиря, бо цей дім тепер є жіночим монастирем.