Реставрація

Після смерті батька ми розбирали помешкання й знайшли двері.

Не кімнату за дверима — самі двері. Зняті з завіс, вони стояли в кутку за шафою: старі, важкі, з гарного темного дерева, замальовані поверх дешевою білою фарбою, недбало, так що крізь неї проступало різьблення. Тільки латунна ручка й лишилася на видноті.

Ми вирішили відчистити фарбу й залишити їх у себе.

На зворотному боці олівцем було написано:

СИН

І насічки:

6 років
7 років
8 років
9 років

Далі мій зріст не змінювався.

Я приставив двері до стіни. Верхня насічка опинилася в мене на рівні грудей.

— Дивно, — мовила сестра. — У дев'ять ти був вищий.

Ми зміряли.

На кожній позначці бракувало рівно сімнадцяти сантиметрів.

Сестра принесла родинні світлини. На всіх я був нормального зросту: ось стою біля моря, ось тримаю шкільний портфель, ось батько кладе мені руку на голову.

Тільки рука лежить у повітрі — на сімнадцять сантиметрів вище.

Ми викликали майстра.

Він довго роздивлявся двері. Провів пальцем уздовж насічок. Потім дістав ніж і зішкріб фарбу там, де напис здавався найсвіжішим.

Під білим шаром проступило інше:

ТАТО

Насічки:

34 роки
35 років
36 років
37 років

А ще нижче, майже коло підлоги:

СИН

9 років
8 років
7 років
6 років

— Бачите? — сказав майстер. — Його роки йшли вгору. Ваші — вниз.

— Це помилка?

— Ні. Це збереглося.

Він запропонував повернути дверям первісний вигляд.

Ми погодилися.

За тиждень він зателефонував і попросив приїхати. Двері лежали на столі, очищені від пізньої фарби. Ні імен, ні дат на них більше не було.

Тільки дві лінії з насічок. Вони сходилися посередині в одну. Далі не було нічого.

— Чия це лінія? — запитала сестра.

Майстер зняв рукавички.

— Дверей.