Професор розпочав спільне життя Марти й Остапа о п’ятій сорок сім. Він скинув із тумбочки книжку, потім навушники, а тоді поставив лапу Марті на повіку. У лапі було достатньо переконливості, щоб припинити будь-яку дискусію про час.
— Твоя черга, — промовила Марта, не розплющуючи другого ока.
— Ми не встановили черг.
— Уже встановили. Ти перший.
Остап підвівся. У темряві наткнувся на власну сумку й вимовив коротке слово, після якого Професор зацікавлено рушив на кухню. Марта знову заснула. Їй приснилося, що вона захищає диплом перед комісією котів і всі зауваження стосуються вологості корму.
О восьмій Остап смажив яйця. У кухні було тепло й пахло підгорілим тостом. Марта зупинилася на порозі, притулившись щокою до одвірка. На ньому була сіра футболка, яку вона досі бачила тільки зім’ятою на стільці. Виявилося, вдягнена вона працювала значно краще.
— Ти так дивишся, що я починаю хвилюватися за яйця, — сказав він.
— За них уже пізно.
Він перевернув сковорідку. Одне яйце зісковзнуло їй на тарілку, друге зберегло громадянську позицію й залишилося на місці. Остап зішкріб його лопаткою. Вони сіли навпроти, торкаючись колінами під столом.
За двадцять хвилин побут утратив ранкову чарівність. Остап поставив робочий ноутбук посеред столу й приєднався до наради. Марта саме шукала колготки. Виявилося, він чув її запитання, але відповідав комусь із партнерської організації, тому на слова «де моя чорна пара?» сказав англійською, що це потребує попередньої оцінки ризиків.
Вона знайшла колготки в пакеті з крупами, куди сама поклала їх напередодні. Не сказала. Інколи взаємну повагу можна було зберегти простим приховуванням доказів.
Увечері вони написали на аркуші три домовленості. Не працювати за єдиним столом без попередження. Залишати одне одному гарячу воду. Хто допив молоко, купує наступний пакет. На третій домовленості Остап спитав, чи враховується молоко в каві, і Марта зрозуміла, що список зростатиме.
— Ти можеш просто брати новий пакет, — сказала вона.
— Можу. Я хочу знати, за що мене засудять.
Вони прикріпили аркуш магнітом. Професор зірвав його вночі. Вранці список лежав біля миски, тож вони перенесли правила вище, визнавши цим існування незалежної гілки влади.
На третій день спільного життя зателефонувала Соломія. Марта саме діставала з пральної машини Остапову сорочку й думала, чи досить близькі вони для зауваження про зім’яті рукави, якщо вона сама засунула її туди разом із рушниками.
— У мене є невелика пропозиція, — сказала Соломія.
— Ти вже розмовляєш як людина, що знає справжній розмір катастрофи.
— У Тернополі нам дають приміщення на кілька пробних зустрічей. Старий читальний зал. Потрібно прибрати, перевірити меблі, підготувати програму. Нічого героїчного.
Марта повісила сорочку на стілець. У Соломії «нічого героїчного» зазвичай означало, що комусь доведеться вмовляти водія, шукати двадцять ложок або пояснювати дорослим людям, чому дітей не можна везти в багажнику, навіть якщо він просторий.
Приміщення було в колишній філії бібліотеки. Частину будівлі використовували для занять, а малий читальний зал два роки стояв замкнений. Організація Соломії домовилася про кілька суботніх зустрічей для підлітків: книжки, настільні ігри, майстерня, місце, де можна посидіти без потреби щось купувати. Спочатку хотіли перевірити, чи потрібне воно самим дітям. Питання ремонту, доступу й чергувань мали вирішувати дорослі до відкриття.
— Я вже сказала Остапові, — додала Соломія. — Він готовий координувати підготовку. Тебе хочу попросити про дві суботи. І допомогти з базовими правилами безпеки, без лікарні на кожному кроці.
— А назва є?
— Поки робоча: молодіжний простір.
— Люди з власної волі туди не підуть. Звучить як місце, де їм пояснять, що вони майбутнє держави, а потім змусять прибрати.
Соломія засміялася. Марта пообіцяла подивитися календар. Остап повернувся за годину з хлібом і виразом обличчя, який підтверджував, що календар він уже подивився за всіх.
— Два дні на підготовку, — сказав він. — Без ночівлі на підлозі. Ми не в таборі.
— Приємно чути від чоловіка, який три ночі тому шукав розетку під холодильником, лежачи саме там.
— То була добровільна участь.
Він розклав на столі фотографії залу. Високі вікна, дерев’яні столи, шафи з картками, на стіні — годинник, що показував пів на одинадцяту незалежно від політичної ситуації. Марта збільшила знімок: біля вікна стояло крісло з протертим підлокітником, на спинці якого хтось намалював коректором крихітну корону.
— Оце лишити, — сказала вона.
— Коректор змиємо.
— Не смій.
У спільному чаті за вечір з’явилися Лада, Назар, Тимко й ще п’ятеро учасників. Сашко запитав, чи можна принести батон. Соломія уточнила, справжній чи подушку. Сашко написав: «Не бачу потреби протиставляти». Назар уже пропонував систему реєстрації. Лада відповіла, що реєстрацію на право посидіти він може встановити у власному передпокої.