Інструкція до вогню

Розділ 9. Ключі від чужої ванної

Остап запропонував Марті жити разом у той момент, коли вона стояла у ванній у зимових черевиках і притискала рушник до труби. Для освідчення це була посередня декорація, для початку спільного побуту — напрочуд чесна.

— Переїжджай до мене, — сказав він у телефон.

— Я зараз можу переїхати тільки нижче. До сусідів. Разом із перекриттям.

Вода під її лівою п’ятою ставала теплішою. Господар квартири вже двадцять хвилин шукав номер майстра, хоча оголошення цього майстра висіло на холодильнику, який належав йому ж. Марта тримала телефон плечем. У дзеркалі над умивальником відбивалася жінка, якою вона не хотіла б показуватися ні пацієнтам, ні підписникам: волосся стирчало, на щоці лежав слід від постільної складки, а вираз обличчя обіцяв переглянути кілька базових засад гуманізму.

— На час ремонту, — уточнив Остап.

Від цього чомусь стало і легше, і прикріше.

— Ти в Тернополі. У мене робота у Львові.

— Я пам’ятаю географію.

— Вона не всім заважає, коли хочеться бути хорошим.

Він тихо видихнув. Із його боку почувся шурхіт пакета, потім голос якоїсь жінки: «Вам порізати?» Марта уявила його біля хлібного прилавка — високого, серйозного, з телефоном біля вуха. Він завжди купував хліб так, ніби за ним стояли ще сім людей, яких годувати доручили особисто йому.

— Не ріжте, будь ласка, — сказав він жінці. — Марто, я можу допомогти тобі знайти тут щось на місяць. Або приїхати. Або просто помовчати, доки ти свариш трубу.

— Останнє. У неї дуже слабка аргументація.

Вони помовчали. Рушник ставав важчим. Березень за вікном був сірий, у чужому дворі гупали кришкою смітника. Остап знову заговорив лише тоді, коли вона попросила перевірити, чи відповів господар у спільному чаті. Він відповів: «Уже вирішуємо». Марта оцінила займенник. Особливо комфортно вирішувати гуртом, коли тільки одна учасниця цього гурту стоїть у воді.

Майстер прийшов за годину, подивився під ванну й вимовив «ого» з професійною стриманістю. Господар, який нарешті доїхав, відразу уточнив, чи можна дешевше. Після цього майстер подивився вже на нього й повторив «ого» зовсім іншим тоном.

З’ясувалося, що міняти треба не лише шматок труби. На найближчі тижні квартира перетворювалася на місце, де Марта могла хіба що вчитися працювати під гуркіт перфоратора. Господар запропонував їй пожити в кімнаті з розібраною стіною й не платити половину оренди.

— А друга половина за що? — спитала вона.

— Ну, спальня ж є.

— У ній теж буде вода?

Він образився. Марта подумала, що надзвичайно багато людей ображаються, коли їхню пропозицію переповідають без декоративних слів.

До обіду вона домовилася з колегою про диван на три ночі й перенесла частину речей у сухий кут. Чашку без ручки загорнула в светр. Ключ від старого дому поклала у внутрішню кишеню сумки. Взяла його без паузи, так само як документи й зарядку. Цього разу вона не перепаковувала його тричі, перевіряючи, чи на місці.

Остап подзвонив увечері.

— Я знайшов варіант у Львові, — сказав він. — Не забронював. Просто знайшов.

— Ти зараз пишаєшся другою частиною речення?

— Дуже. Прошу зафіксувати.

Його знайома виїжджала на шість тижнів і шукала, кому здати невелику квартиру біля парку. Ціна була нижча, ніж зазвичай за короткострокову оренду, бо в квартирі залишався кіт. На фотографії кіт лежав посеред ліжка й дивився в камеру так, ніби ціна включала право оцінювати людські рішення.

— Кіт погодився? — запитала Марта.

— Його звати Професор.

— Це не відповідь. Це погроза.

Остап замовк на мить, а тоді додав, що йому самому доведеться часто їздити до Львова. У партнерської організації починався короткий навчальний цикл, частину роботи він міг робити звідти. Свою тернопільську квартиру поки залишав. За комунальні й половину оренди у Львові готовий платити, якщо вони домовляться.

Марта сіла на складену ковдру. Її мокрі черевики стояли на газеті, видобуваючи з неї передвиборчі обіцянки невідомого депутата давніх років. Квартира вже пахла пилом.

— Тобто ти пропонуєш нам пробний спільний побут під наглядом професора?

— На шість тижнів. З окремими ключами й правом висловити зауваження.

— А потім?

— Потім вирішимо. Я не знаю наперед.

Цього разу від його незнання не стало страшніше. Принаймні їй не пропонували негайно підписатися на рік наперед.

Наступного дня вони дивилися квартиру разом. Господиня, невисока перекладачка Ірина, відчинила двері з рулеткою в руці. Вимірювала валізу для ручної поклажі й, судячи з обличчя, програвала.

— Кота годуємо о восьмій, — сказала вона замість привітання. — Він вважає, що о шостій. Вірте годиннику.

Квартира була світла, з високими стелями й кухнею такого розміру, що двоє людей мали або кохати одне одного, або погоджувати повороти. У вітальні стояв стіл, у спальні — широке ліжко, біля балкона — зелений фотель із вм’ятиною. Професор сидів у вм’ятині.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше