Коли в таборі нарешті з’явився стабільний інтернет, усі зраділи. Це тривало одинадцять хвилин.
Марта сиділа в медпункті й дописувала журнал, коли телефон почав нагріватися від повідомлень. Спершу вона подумала про рекламний ролик. Потім побачила своє обличчя на чужій сторінці.
Відео зняли ще у травні, до табору. У ньому Марта розповідала про те, як заповнювала анкету для волонтерства. «Гори, діти, два тижні без начальства. Якщо це не безкоштовний курорт, то я вже не знаю, що таке відпустка». Далі вона пояснювала, що сказала це рівно до отримання списку обов’язків. Перераховувала документи, навчання, зв’язок із батьками й казала, що до таборової лікарки відпочинок має приблизно такий самий стосунок, як до медичного холодильника шампанське. Тепер другої частини не було.
Було «безкоштовний курорт». Її усмішка. Кадр із рекламного відео, знятого на світанку біля бази, — без дітей і без геопозначок. Підпис: «Для кого війна, а для кого гарний контент».
Вона закрила допис. Відкрила знову. Коментарі прибували швидше, ніж вона встигала читати. Хтось спитав, хто така ця дівчина. Хтось пояснив, додавши її ім’я, місто, професію. Жінка з котом на аватарці писала, що лікарі тепер зовсім розпаскудилися. Чоловік без фотографії вимагав документів про її втрату дому.
Марта відкрила власний архів і знайшла повне відео. Пальці вже вміли рятувати ситуацію: зберегти, скопіювати посилання, зняти екран, написати відповідь. Усередині не було тієї злагодженості.
На дверях хтось постукав. Тимко приніс альбом із надрукованими на базовому принтері контактними аркушами фотографій. Вони домовлялися відібрати кадри для фінального вечора.
— Ти можеш почекати десять хвилин? — спитала Марта.
Голос вийшов різкіший, ніж треба. Тимко глянув на телефон.
— Можу потім.
Він пішов, не зачинивши дверей. Відчинені двері раптом розлютили її так, що вона мало не крикнула вслід. Замість цього встала й зачинила сама. Потім знову відкрила на кілька сантиметрів.
Соломія зателефонувала першою. Попросила прийти до кабінету, узяти повний запис і поки що нічого не відповідати в стані, у якому хочеться відповідати всім. Марта сказала, що стан саме такий.
— Тоді йди сюди, — сказала Соломія. — Тут є стілець і я. Поки що обидва придатні.
⁂
Телефон подзвонив знову, коли вона закінчувала розмову із Соломією. Завідувачка з лікарні. Марта впізнала номер і відчула коротке дитяче бажання покласти апарат під стіл, наче там її не знайдуть.
Соломія показала на вільну кімнату поруч. Марта пішла, прикрила двері.
— Ви можете говорити? — запитала завідувачка.
— Так.
— Мені переслали допис. Давайте відразу: на роботі ніхто не ставить вашу кваліфікацію під сумнів через обрізане відео. Але до нас уже телефонували.
Марта сіла. Її дихання чомусь стало голоснішим.
— Я надішлю повний запис.
— Надішліть. І, будь ласка, не називайте лікарню в особистих відповідях. Якщо буде конкретна претензія до роботи — нехай адресують нам. Ви зараз у таборі, так?
— Так.
— От і працюйте в таборі. Окремо потім поговоримо про публічність. Не сьогодні.
«Окремо поговоримо» зависло між ними зовсім не так заспокійливо, як, мабуть, мало. Марта сказала «дякую», і розмова закінчилася.
Вона ще трохи сиділа, притискаючи телефон до долоні. Завідувачка не погрожувала, не повчала, не вимагала видалити сторінку. І все ж відтепер її усмішка в чужому монтажі житиме поряд із робочим прізвищем. Жодне роз’яснення не збере назад усіх людей, які побачили перше й пішли далі.
Менеджерка написала, що бренд «бере паузу до прояснення». Марта запитала про оплату вже виконаного. Відповідь прийшла через двадцять хвилин: «Давай не загострювати, я ж на твоєму боці».
Марта подивилася на фразу. Сторін у неї сьогодні з’являлося надто багато. Вона зберегла переписку, відповіла, що чекає виконання умов, і вперше за всю роботу з менеджеркою не додала усміхненого смайлика.
Потім подзвонила мамі. Та не знала нічого й спершу зраділа:
— Я якраз хотіла сказати, тато подав оголошення. Сам. Без мене.
Марта заплющила очі.
— Добре.
— Вже з сусіднього під’їзду приходили. Пральна машина. Він щасливий, тільки вдає, що зайнятий.
Вона всміхнулася. На секунду світ знову складався з речей, які можна підкрутити, випрати й назвати своїми.
— Мам. Я хочу, щоб ти почула від мене.
Вона розповіла коротко. Мама слухала без перебивання, що було незвично й тому ще страшніше. Потім запитала:
— Ти зараз у безпеці?
— Так. У таборі. Соломія допомагає.
— Їсти можеш?
Марта засміялася з надломом.
— Це не температура.
— Я знаю. Тому й питаю.
Вона глянула на склянку, яку перед нею поставила Соломія. Вода так і лишилася майже повною.