О сьомій Марта вийшла за будинок із двома кухлями. Перший був її, другий Остапів: знайшла на сушарці й вирішила заощадити йому дорогу. У кофті було тепло, у кросівках — росисто. Вона трохи сердилася на саму себе за те, що помила голову ввечері заради прогулянки до саду. Можна було принаймні не усвідомлювати.
Остап стояв біля доріжки. Поруч — маленький пальник, вода, пакет кави. Він підвів голову, усміхнувся із запізненням. Марта побачила телефон у руці.
— Нікого не вбило? — запитала легковажно й відразу пошкодувала.
Остап погасив екран.
— Не знаю.
Вона спинилася. Кухлі тихо дзенькнули.
— Вибач. Дурний жарт.
— Нормально.
Не було нормально. Вони обоє це знали, але Остап уже схилився до кави. Марта поставила кухлі, сіла на край лавки. У долині туман відступав від дахів. Над лісом пройшла пташка, маленька й дуже зайнята своїм маршрутом.
— Паша давно не писав? — спитала вона.
— Три дні. Може бути робота.
У голосі стояла зайва твердість, ніби він вимагав вірити відразу з обох. Марта кивнула.
Остап насипав каву. Коли відкривав пакет, трохи просипав, зібрав пальцями в долоню й довго не знав, куди подіти. Марта простягнула порожню обгортку від серветки. Він висипав туди.
Кава була добра. Не «для табору», не «враховуючи обставини». Просто добра, терпка, гаряча. Вона зробила ковток і вловила, що хоче поділитися радістю, але не наважується. Його невідомість уже займала місце й для їхніх звичайних фраз.
— Смачна, — сказала вона все-таки.
Він глянув на неї. Здавалось, не відразу зрозумів, до якого світу належить це речення.
— Я брав у знайомих. Вони в Тернополі обсмажують.
— Даси адресу.
— Дам.
Сиділи мовчки. Марта дивилася на низьку огорожу, на мокре листя. Остап відповідав на якісь повідомлення: коротко, швидко, потім переставав і клав телефон. Щоразу екран опинявся ближче до долоні, ніж кухоль.
— Ти не мусиш зараз мене розважати, — сказала вона.
Він підняв очі.
— Я запросив.
— Я прийшла пити каву. П’ю. Угода виконується.
Остап спробував усміхнутися, цього разу вийшло краще.
— Ти іноді добра.
— Не рознось. Репутація будується роками.
Він прикрив її долоню своєю. Без руху до поцілунку, без спроби зробити ранок романтичнішим, ніж міг. Вона посиділа так, відчуваючи його пальці на своїх, і вперше зрозуміла, що почуття можуть з’являтися в зовсім невдалий час, не пропонуючи навіть вибачення за незручності.
На базі вже загримів перший посуд. Пальник загасили, каву допили, розмову залишили такою, як вийшла. Дорогою назад Остап двічі хотів щось сказати, й Марта двічі почекала. Слів так і не було. Біля ґанку вона забрала свій кухоль, а його лишила в руці.
⁂
На восьмий день табору Остап розбив чашку. Не кинув, не вдарив, не показав характер. Просто тримав у руці, потім уже ні. Чашка впала на бетонний ґанок і розсипалася на дивовижну кількість деталей для такої маленької речі.
Він нахилився збирати руками.
— Стій, — сказала Марта.
Він не почув.
Вона поставила перед ним віник. Остап підвів голову. На обличчі в нього був вираз людини, яка прокинулася в незнайомому місці й не впевнена, що має на нього право.
— Паша? — запитала вона.
Він кивнув.
Марта знала вже трохи: друг із Тернополя, вони разом їздили велосипедом до Збаража, разом вступали, разом не склали один іспит, бо намагалися допомогти одне одному настільки очевидно, що викладач пожалів лише свій час. Паша любив недоречні фотографії, носив позивний, якого Остап у таборі не вимовляв, і був тією людиною, чиї повідомлення змінювали Остапові плечі.
Тепер плечі стояли високо. Уже четвертий день.
— Сестра щось знає? — спитала Марта.
— Не більше за мене.
— Ви домовлялися, кому він пише?
— Так. Раніше.
Він глянув на телефон. Екран нічого не запропонував.
Марта взяла совок, вони зібрали уламки разом. Біля кухні ще пахло сніданком, діти сперечалися про настільний теніс. Сонце світило на білу внутрішню поверхню черепків, і від цього розбита чашка виглядала зовсім новою.
— Я візьму твоє заняття до обіду, — сказала Марта. — Поговори із Соломією про заміну.
— Я можу працювати.
— Знаю. Зараз не треба доводити.
Він хотів заперечити, але тільки витер долоні об штани.
⁂
Заняття називалося «Маршрут і відповідальність». Назар побачив назву й поцікавився, чи не можна пройти одне без іншого. Марта видала всім карти території й запропонувала спланувати короткий похід. Галина тим часом сиділа в медпункті, і вперше за тиждень Марта не перевіряла двері кожні десять хвилин.