«Привіт» з минулого

Десь у Києві, навесні, коли соловейко наспівує свої зачаровані пісні, стояв величезний маєток, мій маєток.

— Мирослава, принесі мою вчорашню чернетку!

Вигукнула я, перечитуючи власну книгу, яка не так давно почала набирати шалену популярність, здавалось би, я була щаслива, чи ні, чи стала дійсно тією, ким хотіла..?

Мирослава так і не відгукнулась, тому я покликала її знов

— Мирославо!

За мить вона з'явилась переді мною, але була трохи засмучена 

— Пані Каталино, ви мене кликали?

— Так-так, а чому ти так виглядаєш, щось сталося?

— Ні панно! Що ви! Я навпаки бігла до вас сказати, якась дівчина.. вона проситься до маєтку, сказала, що їй Настасья потрібна

Цієї ж миті, моє серце наче зупинилось, я була неймовірно шокована, тому якийсь час просто завмерла на місці від здивування.. мене наче перенесло назад, у ту пітьму, у минуле.. це було так давно, а згадується й досі..

                                                                 10 років тому

— Килино! Килино! 

Почувся мій веселий голос біля білявої хатинки, я зверталася до своєї подруги, якій могла довірити все, напевно все 

— Тут я Настасьє! Що таке?

— Ти навіть не можеш собі уявити!

— Ти аж сяєш! Розповідай скоріш!

— Я виходжу заміж за Івана!

— За Загорського?! За ним вся Калинівка бігає! Ото ти урвала, вітаю подруго!

— Та він мені ще з дитинства подобається, як приїхав! А виявляється і я йому!

Я весело засміялась, усмішка з мого обличчя не спадала ні на мить, здавалося би, це найщасливіший момент у моєму житті, все було так добре, так прекрасно складалося. У мене було все, про що я могла тільки й мріяти тоді, чудові батьки, найкраща подруга, улюблена молодша сестра, люблячий наречений, попри те, що мене не любили на селі та називали відьмою за руді коси та вміння зцілювати людей, я дійсно була щасливою, хай і не довго, хай і в обмані, але все, про що я мріяла тоді, у мене було, шкода лише, недовго.

Пройшло декілька днів, щастя не покидало мене й тоді, був теплий ранок, я вийшла на вулицю ступивши ногою на холодну росу, проміння сонця осліпили все навколо. Тоді я так і залишалась щасливою, здавалось би, хіба щось може зіпсувати моє щастя?

Я недовго постояла на вулиці, хотіла вже йти до хати працювати, але дещо мене зупинило. Килина, моя краща подруга, чорноволоса дівчина з оксамитовим поглядом, вона була моєю найкращою та єдиною подругою все життя. 

— Настасьє! Ой горе! Горе!

Ці слова мені запам'ятались ой як надовго.. з того моменту, все моє щастя, пішло під три чорти.

— Килино, що ти кажеш таке? Що сталося?

— Куркулів до Сибіру відправляють! Землю отбирають!

Моє серце пішло в п'яти, заклякши на місці я ледве проронила декілька слів до Килини

— Як висилають..? Коли? Кого?!

Мої руки тримітили, тримтіла й вся я..

— Вони тут всіх поспіль куркулями називають! Тому кого відправлять вгадати неможливо..

— Але ж, ми не куркілі, ми незаможні, ні.. ні, ми з родиною, ні..

— Та у вас і хата непогана і корова в найменні.. та й відьмою тебе по селу вважають.. але тільки Бог зна кого відправлять,  тому ти заспокойся, не нервуй, можливо все й обійдеться!

Та я її вже й не слухала, я відчайдуш побігла до хати кличучи батьків та їх там не було, за лічені секунди я згадала, що сьогодні вихідний, вони мають бути як завжди на базарі. За мить я вже бігла до центру села, де й має бути базар, по дорозі я нікого не зустріла, по селу ходила мертва тиша, навкруги нікого не було. Та за якийсь час, я нарешті зустріла декого, Івана! Мого нареченого 

— Івану! Івану ой біда! Біда!

— Анастасіє, що трапилось? 

— Куркулів до Сибіру відправляють! Мене з родиною можуть вислати! Пробач, треба бігти..

Я знову продовжила рух

— Анастасіє! Почекай!

Далі, все як у тумані.. на базарі батьків не було, як і не було базару.. колгоспом було прийнято рішення вислати куркулів до Сибіру, моя родина була у тому списку.. була.. пізніше я дізноюсь, що моїх батьків та сестру вислали з самого рання, щойно вони вийшли на вулицю, вони відправились до Сибіру першими.. це був останній раз, коли я їх бачила. 

«Та вони з ранку вже поїхали, зараз коней підготуємо, й ти з Марією наступна!» — те, що я почула від колгоспу. За якийсь час, в селі все ж нарешті почалась суматоха, але люди скоріш змирилися зі своїм положенням, ніж продовжили боротися за своє, але в цьому була доля правди, нічого б не змінилося, якщо б все сало прчвала протест, але я вірила, я знала, що не такий я хочу кінець, попри те, що за день я втратила все, але це був не кінець. 

Я поспішила до Килини, я хотіла попрощатися, адже скоріш за все, виходу немає. Але я ніяк не планувала почути те, що немала знати..