Замість епілогу

Влад хвилювався. Та що там хвилювався - його просто трясло, немов припадочного. Було одночасно і холодно, і жарко. І якось усе відразу. Нервово.

Вони не бачилися цілий рік. Ліза вчилася в коледжі на дизайнера. На канікулах не змогла до нього вирватися, бо довелося їхати в рідне місто - допомагати тітці. Гаряче кохані діточки злилися, не поспішили на допомогу до матусі, а в тієї обидві ноги були переламані - потрапила в ДТП: п'яний Харін збив її на своєму мотоциклі. За що тепер відбував пристойний термін.

Сам Влад теж не міг поїхати до Лізи - він служив в армії.

Так, ви все правильно зрозуміли. В армії. Людина, яка зневажала всі придумані людством "системи", добровільно пішла в одну з них. Та ще в таку - що всім системам система. І як не дивно, в армії йому сподобалося.

Може він справді був схиблений на правилах і кодексах? Чорт його знає. В армії правил - у надлишку, а замість кодексу - Статут. Напевно, тому-то йому і було там комфортно, зрозуміло і зручно. Командири йому подобалися. Та й товариші по службі виявилися непоганими хлопцями. Він навіть завів кількох приятелів.

Загалом, армія була його місцем. І тому він погодився служити далі. Тепер уже за контрактом. А в першу ж відпустку їхав до своєї Лізи.

Його Ліза...

Усе всередині солодко піднивало від передчуття: нарешті він побачить її. Але водночас він дико переживав. Вони не бачилися цілий рік. А що, якщо його Ліза вже не така, що, якщо вона змінилася. Що як більше не відчуває до Влада того, що відчувала раніше?...

Так вона часто писала йому. Розповідала про зміни у своєму житті в подробицях. Запевняла, що сумує і кохає. Але писати це одне, а в реальному житті...

Він дуже сподівався, що їхні почуття змогли витримати випробування часом і відстанню. Він цього дуже хотів.

Нарешті поїзд прибув у кінцеву точку. Влад підхопив сумку, букет квітів і вирушив до виходу. Зістрибнув зі сходів і озирнувся на всі боки. Нарешті побачив її.

Ліза майже не змінилася. Тільки волосся відросло і вилиці трохи загострилися. Вона підійшла і завмерла за півкроку.

 - Привіт. - Прошепотіла дівчина, якось нервово смикаючи в руках сумку.

Влад напружився. Нерішуче потупцював на місці. Ліза нервує? Їй ніяково? Не хотіла приїжджати? Не хотіла його бачити?

Серце задушено заколотилося, тривога зметнулася в грудях, обвила ребра, наче сталевим канатом.

- Привіт. - Видихнув Влад. А потім усе ж таки наважившись, підійшов ближче. - Я дуже сумував. - Додав обережно, невідривно дивлячись в обличчя дівчини.

І щось промайнуло в її очах. Щось схоже на полегшення. Наче й вона хвилювалася перед зустріччю, переживала, дурненька, чи не охолонув до неї Влад. Наче це можливо…

Дівчина вдихнула трохи глибше і м'яко посміхнулася.

- Я теж. Дуже сумувала. - Протягнула майже не чутно.

Влад вручив їй букет, і Ліза посміхнулася ширше. Узяла квіти, потягнула носом, вдихаючи їхній запах.

- Гортензії. - Проспівала дівчина, зариваючись носом у букет. - Мої улюблені квіти.

А потім вона відняла букет від обличчя. І раптом розстебнула верхні ґудзики чорної сорочки. Відсунула поли і погляду Влада відкрилося красиве кольорове татуювання. На тому місці, де раніше був жахливий поріз, тепер цвіли квіти.

Не просто квіти - його квіти. Його квіти на його Лізі.

Влад не зміг утримати зітхання полегшення: Ліза все ще була його. Ні, не так. Ліза завжди буде його! Це не змінить ні час, ні відстань. Це не зміниться ніколи!

- Коли твій букет зів'яв, я зробила це татуювання, щоб частина тебе завжди залишалася зі мною. - Пояснила дівчина, підходячи ще ближче і піднімаючись навшпиньки. - Ти все ще хочеш бути моїм останнім? - Видихнула прямо в його губи, обвиваючи шию вільною рукою.

- Більше за все на світі!

Їхні губи нарешті зустрілися і все навколо перестало існувати. Перон. Люди. Сонце над їхніми головами. Вітер. Існували тільки вона і він. Два однополярні магніти. А все навколо - лише незначні перешкоди.

Влад цілував її й цілував і йому все було мало. Зупинятися не хотілося, але Ліза раптом відсторонилася і загадково посміхнулася. Схопила його за руку і кудись поволокла.

- Ходімо швидше. У мене для тебе сюрприз. - Бадьоро видала дівчина, і мало не побігла до дороги.

А коли вони вийшли до парковки, Влад раптом побачив велику білу машину. І тільки потім звернув увагу на постать хлопця, що сперся на цю саму машину. У грудях на мить щось боляче стиснулося, а потім прострелило до самого хребта. У хлопцеві він одразу ж упізнав Антона.

Він теж майже не змінився. Крім одного: раніше Антон був серйозним і навіть дещо похмурим, а тепер усміхався на весь рот.

- Ого, ну ти просто Термінатор, Владе. - Поки Влад, дивлячись очманілими очима на друга, переварював побачене, Антон підійшов ближче. Плеснув його по плечу. А потім різко смикнув на себе й уклав у міцні чоловічі обійми. - Я сумував за тобою, друже. - Додав Антон уже серйозніше, відсторонившись і заглянувши Владу в очі.