8

Це могло б бути боляче, могло бути надзвичайно ніяково, якби почуття не захопили її з головою. Її з розуму зводив один лише безпорадний вираз його обличчя. І погляд напівп'яний і затуманений. А напружені м'язи, гаряча, ледь волога шкіра і нерівне, прискорене дихання, неквапливі акуратні рухи змушували нутрощі солодко стискатися.

Він був дуже уважним. Трохи розгубленим. Трохи незграбним. Але таким трепетно-ніжним, що серце зводило від надлишку почуттів.

У ній було стільки любові, що вона могла б затопити нею все це місто.

У ньому було стільки ніжності, що вона могла б підняти її вище хмар.

Дочекавшись, коли Влад засне, Ліза вислизнула з ліжка. Натягнула його футболку, підхопила свої речі і, обережно наостанок поцілувавши його у скроню, тихенько вийшла з кімнати. Зачинила двері і вирушила додому.

Завтра рано вранці в неї потяг. Потрібно встигнути зібратися і, якщо вдасться - у чому вона дуже сумнівалася, поспати.

Вона не сказала Владу, коли їде, та він і не питав. Але може це й на краще: якби він попросив її залишитися - вона б залишилася. Вона знала, що буде шалено, до ломоти в кістках тужити за ним. Тож ні до чого їм довгі сцени прощань - так тільки болючіше.

Зайшовши у квартиру, Ліза одразу ж почала збирати речі. Тітка навіть не звернула уваги на те, в якому вигляді прийшла племінниця - скуйовджена, заплакана, з розпухлими від поцілунків губами і в чоловічій футболці на голе тіло. Але до цього Ліза звикла. Вона - тінь. Вона ніщо. На ніщо не звертають уваги...

Футболку зняла й акуратно склала у валізу - забере із собою, так у неї буде маленька частинка Влада. Спатиме в ній, поки не вивітриться запах. А потім повернеться назад і попросить нову...

Прийняла душ. Подивилася в дзеркало. Шкіра боліла й свербіла. Поріз був глибокий і виглядав запаленим і страшним. Але це Лізу хвилювало мало.

Дивлячись на поріз - і зараз, і в майбутньому - вона не згадає болю і приниження. Вона згадає те, що сталося після. Як Влад без роздумів кинувся її захищати і мало не вбив кривдників. Як пізніше дивився на неї. Як цілував. Як дбайливо торкався...

Влад зумів забрати її біль. Зумів підмінити асоціації.

Він завжди її захищав, оберігав від усіх бід. Вона - завжди любила його.

І може життя її дуже скоро круто зміниться, це - не зміниться ніколи.

***

Сонце сліпило очі, на пероні туди-сюди снували пасажири, було жахливо задушливо й гамірно, але Ліза продовжувала стояти на вулиці. Сама не знала навіщо - їй нікого було чекати. Нічого було виглядати. Нема чого вдивлятися в обличчя перехожих, вишукуючи те одне, найрідніше і єдине потрібне.

Нерозумно. Влад не знав, коли вона їде, і просто не міг бути тут. Він не запитав, вона - не сказала. Він не прийде, - умовляв жорстокий мозок, а наївне серце сподівалося: а раптом, раптом станеться диво. Побачити б його наостанок хоч одним оком...

"Провожаючі залишаємо вагон, пасажири займіть свої місця" - заскрипів противний голос провідника, і Ліза здригнулася. Зітхнула, опустила плечі, і повільно повернувшись, пошльопала до вагона.

Вона вже закинула на сходинку ногу, вже взялася за поручень, як раптом почула таке довгоочікуване:

- Лізо! Лізо, стривай!

Голос Влада дівчина не сплутала б ні з яким іншим. Різко обернулася, квапливо оглянула перон. Нарешті вихопила його поглядом, і очі її ледь не вилізли з орбіт, а серце зробило такий небезпечний кульбіт, що дивно, як тільки не зірвалося вниз.

Він був підстрижений! На голові його красувалася модна чоловіча зачіска, а сам Влад біг до неї з усіх ніг, розштовхуючи перехожих, витягнувши перед собою букет гортензій.

- Ліза. - Видихнув Влад, підбігши нарешті до дівчини й уклавши в обійми. - Я боявся не встигнути. - Насилу переводячи подих, прохрипів Влад. - Прийшов до тебе вранці... а тітка сказала, що ти вже на вокзалі...

Влад тараторив, задихаючись, а Ліза дивилася на нього і не могла надивитися. Боже, який же він гарний... Який рідний. Невже вона не зможе бачити його щодня? Невже вони розлучаються?..

- Дівчино, вирушаємо! Швидко у вагон! - Почувся раптом крик провідника за спиною, і Ліза здригнулася так сильно, ніби її пронизала судома.

А Влад раптом обхопив її обличчя долонями і заговорив ще швидше.

- Ти повернешся? Ти будеш приїжджати? Я буду дуже на тебе чекати! - Він коротко поцілував її в губи. Провідник закричав знову, і Влад, підштовхнувши її до вагона, легко підняв за талію і поставив на сходинки, пхнувши в руки букет.

- Я не хотів бути твоїм першим, Лізо... Але тільки тому, що хотів бути останнім. Чуєш?

Поїзд рушив, по щоках дівчини покотилися сльози. Вона не могла вимовити жодного слова, бо горло скрутило таким спазмом, що не те, що говорити - навіть дихати не виходило. Вона могла тільки дивитися на нього і беззвучно плакати.

 Влад ішов за нею, а потім біг. Біг дедалі сильніше, швидше, не відриваючи погляду від її обличчя. Поїзд розганявся, Влад залишався далеко позаду, і, нарешті зовсім відставши, зупинився.