Розділ 25

Софія

Ендрю пішов грюкнувши дверима, а я стою і відчуваю просто нестерпний біль. Це ж треба було мене так штовхнути! Він явно з глузду з’їхав.

Я доторкнулась до голови. Долоня одразу ж зафарбувалася у багряний відтінок, а у повітрі почав витати запах металу.

Недовго думаючи, поспішила до умивальника, щоб змити з голови цю всю кров. На щастя, кровотеча вже спинилася. Але ж як болить голова… Просто жах. Можливо, в мене струс мозку? Та до лікарів звертатися не збираюся. Просто не час. Мені потрібно розібратись у всій цій історії. Але як же це тепер зробити, якщо Ендрю забрав всі документи? Навіть флешку прихопив із собою.  

Коли я таки нарешті зайшла до ванної та подивилася у дзеркало, то вжахнулася. Розтерта кров. Заплакане й страшенно бліде обличчя. Дивно, я навіть не помічала як по ньому течуть сльози. Але в мене було обмаль часу, тож не стала зациклюватися на цьому й почала приводити себе до ладу.

Після того, як змила кров з голови, повернулась у кімнату. Проте замість того, щоб щось робити просто сіла на ліжку й втупилася в одну точку. Так було набагато простіше. Думки неначе вилітали з голови, так і не потурбувавши. Але пройшла хвилина, дві, три… й вони поверталися, вдаряючи ще з більшою силою.

От як можна було звинувачувати мене, накинувшись наче божевільний? Він навіть не спробував з’ясувати, як оце все стосується мене. Та я й сама, бляха, не знаю. Достеменно мені відомо лише те, що це неправильно. Ніхто не має ані найменшого права на подібну поведінку. Та й взагалі, міг би пояснити хоча б чому так вчинив. Але ж ні. Ендрю цього не зробив. А з моїх слів напевно зробив висновок, що я щось приховую. Але що мені приховувати, якщо я абсолютно нічого не знаю й не розумію.

Щоб якось відволіктись від цих думок, я вирішила піти у зал, де стоїть великийтелевізор. Це мені завжди допомагало в минулому, тож і тепер вирішила спробувати.

Навшпиньки вийшла з кімнати, не бажаючи, щоб хтось мене побачив у такому стані. Хоча, мабуть, даремно ховалася. Навколо знову панувала ідеальна тиша. Сьогодні, напевно, всі або дуже зайняті деінде, або спеціально не попадаються на очі.

Тихенько зайшла у зал і підійшла до великого телевізора. Взяла пульт і одразу ж випустила його з рук. Скільки ж на ньому було пилюки... Мабуть, телевізор ніхто ніколи не вмикав. Та й навіщо? Думаю, тут і так розваг з головою вистачає, адже відколи я тут, то в мене і хвилинки спокійної не було.

Струсила той пил і таки ввімкнула телевізор. Екран виявився настільки величезним, що довелося відійти аж на кілька метрів. Лише тоді й помітила, що це свого роду невеличкий кінотеатр. Проте монітор працював як звичайний телевізор, тож почала перемикати канали. На деяких показували якісь мильні серіали про кохання та палкі стосунки. Одразу стало якось гидко на все це дивитись і я продовжила безцільно натискати на клавіші. І….стоп. На головному каналі новин побачила знайоме обличчя, обличчя того, хто став причиною всіх моїх недавніх бід, поневірянь і тривог.

– Ендрю,– люто прошепотіла я.

Він стояв біля мікрофону у залі, наповненому журналістами. Весь такий красивий, добрий, приємний. Але ж ніхто навіть не здогадувався, що ховається в нього всередині. Хоча від мого ока й зараз не ховалося, що він злий і напружений. Звісно, не зможу не погодитися, що він майстерно вдає, що це зовсім не так.

Журналісти задавали йому питання. Ендрю відповідав. А після всі замовкли і він почав розповідати про щось. Я включила телевізор голосніше, щоб чути все, що він каже. Чомусь була впевнена, що всі біди в країні почне скидувати на плечі підставних осіб. Так роблять всі правителі й віднедавна я розуміла, що він далеко не ангелочок, яким здавався спочатку.

– ...А тепер у мене є заява, яка можливо вас всіх здивує. Хоча когось може й потішити. Звісно, мені цього не хотілося, але я мушу це зробити,– промовив Ендрю й завмер. Мені здалося, чи в його очах був біль? Хоча… здається це була якась дивна радість. Здавалося, що Ендрю чогось чекає. Всі присутні застигли, очікуючи продовження. Ніхто не наважувався порушити раптову тишу. Але, здається, Ендрю й самому вона набридла. Або ж він просто набрався мужності.– За два дні ми з правлячим королем покинемо престол Делоніксу. Наша країна матиме справжніх лідерів – тих, кого вона й справді заслуговує. Тих, кого заслуговуєте ви всі.

Від шоку я мало не впала з крісла. Не може бути! Я думала, що він зробить все задля того, щоб утриматися на престолі, а Ендрю так просто його віддає. Без підставних осіб, без нікого. Він просто бере всю вину на себе. Адже якщо за два дні криза в країні не владнається, то…

Поки я думала, Ендрю пішов у невідомому напрямку, залишивши всіх присутніх шокованими. Лише невеличка зграйка журналістів продовжувала переслідувати його й коли камера показала обличчя Ендрю, то… там світилася посмішка. Чому ж він такий радий? Впевнена, король Кардан зовсім іншої думки про все це.

За декілька годин у замок повернувся король. Одразу почалося шарудіння, біготня. Всі були на нервах і навіть сидячи у своїй кімнаті я чула перешіптування покоївок, яке через їхню нервозність лунало навіть в кілька разів гучніше за звичайну розмову.

Ще через деякий час повернувся й Ендрю. Я почула, як одна з покоївок говорила йому, щоб він зайшов до короля Кардана.  

Навіть тоді трохи привідкрила двері, щоб побачити його реакцію. Як і очікувала, за кілька секунд він пролетів повз. В його очах не було страху, лише сталева рішучість. Він не помічав нічого перед собою, як і мене. Тож вийти непоміченою з кімнати й прокрадатися за ним було простіше простого.

Ендрю без стуку залетів до кабінету, грюкнувши дверима. Я думала, що вже все – пропущу таке видовище. Але ні. Від такого удару навіть такі міцні двері не витримали й відколовся осколочок, який дав зазирнути до кабінету. А хто я така, щоб не стежити за ними? Ну звісно, що не змогла б втратити такий шанс і не довідатися всю правду таким чином. Знаю, що так не можна. Але це вони винні. Через них я тут. Та й я нічого не робила, просто випадково помітила щілинку.