Розділ 24

Ендрю

Ось і розвіялася моя остання надія на те, що зможу знайти якусь зачіпку, повернути всі кошти фонду й врятувати економіку країни. Спершу накрило дивне відчуття розпачу й вперше за все моє життя воно було настільки потужним. Але я був би не я, якби піддався йому.

А от гніву, що прийшов на заміну розпачу – запросто. І цього разу зрозумів, що тим, хто потрапить мені зараз під руку, буде не солодко.

Щоб не зірватися на Джонові й команді, що стільки часу боролася над рішенням проблеми разом зі мною, вирішив провітрити голову. Мені був страшенно потрібен ковток свіжого повітря, хоча на душі бушувала справжнісінька буря. Ходив по скверу, ловлячи на собі люті погляди й все більше сутулився, щоб заховатися у власному піджаку. Не хотів переживати всього цього. Та й принцом також ніколи не мріяв стати. Але доля вирішила інакше. І зараз нарешті я зрозумів, що нарешті хочу – дам людям те, що вони так потребують. Спершу врятую їх, нормалізую економіку, а потім відмовлюся від влади та хоч і прибиральником піду працювати, або подалі від замку. Ця нечувана розкіш й багаті сніданки, тоді як інші люди голодують – це нечувано й так не може тривати далі. Може, знайдеться й справді гідний правитель?

Раптом короткий сигнал повідомлення змусив мене повернутися до реального світу та хоча б на трішки відволіктись від власних думок. Хм, як взагалі не помічав, що навколо суцільна темрява й на годиннику вже близько опівночі. Наче ж лише щойно вийшов на осяяну сонцем площу, а тут виявляється стільки годин минуло…

«Нічого немає. Це все.»

Здавалося б, чотири слова, але вони мало не знищили мене. Повернули гнів, що знову накрив з новою силою. Як так? Невже це все? Невже через мою тимчасову слабкість стільки людей мусять страждати?

Навіть не помітив, як опинився у замку. Не зауважив і того, що проминув власну кімнату та прямо біг коридорами. А потім, сам того не усвідомлюючи, з розгону протаранив двері й ввірвався до Софії. Для мене не було таємницею, що батечко у найскладніші часи тікає стрімголов і майже завжди так, що його і не знайдеш, тож єдиною, хто міг дати хоча б якісь підказки, була вона.

– Розповідай,– залетів до неї та вчепився дівчині у шию. І куди взагалі тоді поділося моє кохання? Чи то було тільки примарне відчуття? Або ж не дарма кажуть, що від кохання до ненависті всього лише один крок.

– Це я тобі взагалі хотіла сказати. Це мені тут зараз потрібно ставити питання, а ви ж лише тікаєте, уникаючи правди,- прохрипіла вона, явно не збираючись відповідати. Та і її слова були досить вагомими. Вона обрала правильну стратегію – нападати, а не захищатися, проте Софія й близько не знає, який я зараз злий і що мені ці слова до одного місця.

– Давно ти працюєш з батьком?! Яка твоя доля?! Розповідай!– кричав я, відпихнувши від себе подалі підлу зрадницю.

– Я нічого не знаю!– прокричала вона, пробираючись до стола й намагаючись щось там прикрити. Її очі злякано бігали по кімнаті, не в змозі сфокусуватися на чомусь одному, а руки судорожно тремтіли.

Я підскочив до Софії й штовхнув її у сторону. Дівчина відлетіла аж до ліжка й вдарилася головою об основу для навісу. По її голові стекла тонесенька цівка крові. В грудях щось защеміло, але відігнав незрозумілі відчуття. Лише кілька секунд німо спостерігав за цим всім, а потім, як тільки вона рипнулася до столика, кинувся туди.

Перед очима постали сотні грошових переказів. Майже всі були від знайомих мені компаній, проте лише двоє були мені не відомими. Здається, це і є ті рахунки, на які пішли мої гроші. На один більше й на другий – в рази менше. Впевнений на сто відсотків, що перший батьків, а інший якогось там помічника, що допоміг провернути всі ці махінації.

– То ось як ти нічого не знаєш? Хочеш сказати, що тобі й про гроші, що знаходять на твоєму рахунку нічого не відомо?- сканував її поглядом, схопивши всі папери зі столу та презирливо скривившись.

Вона лише промовчала, вже не сіпаючись. Тепер їй не було, чого приховувати.

– І як я взагалі міг тобі повірити?

– Це як я могла купитися на те, що ти чудовий хлопець? Ти ж лише грав, чи не так?– почув тихий голос, коли вже опинився за дверима. Вона не виправдовувалася, не заперечувала нічого, лише сумно зітхнула та замовкла. Можливо, я вчинив помилку? Що, як це й справді не її вина?

Проте з’ясовувати зараз цього не міг. Часу не було. Тож зателефонував Джону й попросив знову всіх зібрати у бібліотеці. Тепер головне було виграти хоча б день часу, щоб повернути всі кошти. Якщо нас позбавлять влади за цей проміжок, то країна перестане існувати, як така.