Розділ 23

Софія

Сиділа за комп’ютером вже декілька годин і дізнавалась про свої статки все більше й більше. Читала сторінку за сторінкою, а очі на лоб вилазили. Не розуміла абсолютно нічого. Звідки взагалі вони в мене?

Інформації нової і не зрозумілої було справді безліч. Спершу не знала, що взагалі з нею робити. Довелось знайти ще й програму, щоб розібратись у всьому до кінця. І так втомилась з цими пошуками, що сил аби піти додому не залишилось. Змогла лише голову покласти на стіл. Так і заснула.

Настав ранок, якщо, звісно, не помиляюся. Дивно, завжди думала, що бібліотека на ніч повинна зачинятись і мене розбудять та виженуть з неї геть. Але цього не сталося. Може мене не помітили? Хтозна. Вчора жодного працівника бібліотеки взагалі не побачила, тож, можливо, просто не було кому це зробити?

Ледве встигнула увімкнути комп’ютер та знову повернутися до вивчення цифр, як помітила, що повз мене пролетів якийсь хлопець. Він пройшов так швидко, що спросоння й не змогла його розгледіти. Проте не стала зациклюватися на цьому, а повернулася до роботи.

Довга праця принесла свої плоди й тепер у мене були паролі до банківських скриньок, де перебували цінні папери. Можна було в будь-який момент їх забрати, адже за документами я була їх єдиною й повноцінною власницею. Проте розуміла, що безплатного нічого не буває, тож і не збиралася розкидатися грошима, що у мене опинилися лише випадково.

Для страховки скинула всю інформацію собі на флешку та записала найважливіші дані на кількох аркушах паперу. Дані ж про скриньки внесла до однієї зі своїх розробок на телефон. Це була програма, яка могла справді захистити ці дані. Та й ніхто й ніколи б не здогадався, що за милою дитячою грою ховається сховище віртуальних даних.

Коли ж здалося, що в мене є все для того, щоб нарешті отримати відповіді, підхопилася й повернулася у замок. Настав час королю відповісти на всі мої запитання. Адже кому як не йому знати, що це за гроші й звідки вони у мене. Або принаймні він точно зможе допомогти. Недарма ж проявив таку люб’язність та запросив жити до них з Ендрю. Хоча, здається, що він прекрасно знає про наші стосунки й зробив це навмисне. Але… скоро король Кардан усе розповість.

Швиденько дійшла до замку. Нетерплячка з’їдала, тож зайшла до середини не дожидаючись на те, щоб хтось відчинив мені двері. Та й не впевнена чи взагалі хтось би це зробив, адже навколо панувала ідеальна тиша. Напевне у всьому замку нікого не було. Але все ж здавалося, що король, як ніхто інший, повинен бути в своєму кабінеті, тож пішла туди.

Самим замком пересувалася досить швидко. Здавалося б, що жила тут зовсім не довго, проте нарешті розібралася у самій системі коридорів та покоїв. Схема розташування кімнат виявилося на диво простою.

Тож швидко пройшла залу й вийшла до потрібних мені дверей. Не зволікаючи, постукала, але у відповідь не почула нічогісінько. Подумала, що може це вже зі мною щось не те й натиснула на ручку дверей. Вони виявилися закритими. Дивно. Невже короля немає в замку?

Треба було у когось запитати, але так нікого й не побачила. Здавалося, наче всі ховаються від мене або ж поїхали кудись разом з королем. А зазирати у кожну кімнату, щоб спростувати свої теорії, мені було якось не зручно. Тож я ходила по замку хвилин п’ять, шукаючи хоч когось.

Нарешті на очі мені потрапила одна з покоївок. Вона якраз проходила повз залу в якій я знаходилася.

– Почекайте,– сказала голосно я та підбігла до неї, не бажаючи дарма гаяти часу. – Слухаю вас,– посміхнулася покоївка, терпляче чекаючи на моє запитання, хоча до цього явно кудись поспішала.

– Пробачте, а де король Кардан?

– Його величності в замку немає. Здається, я чула, що він вирушив кудись по справах.

– А коли буде?

– Цього не знаю. Ми лише прислуга й нам ніхто не звітує,– знову посміхнулася вона, хоча тепер за фірмовою посмішкою покоївки бачила, що її дратує ця розмова. Хоча такі почуття могла викликати й моя скромна персона.

– Як побачите короля Кардана, перекажіть йому, що з ним хоче поговорити Софія,– все-таки випробувала власну удачу та попросила в покоївки про послугу.

– Добре, передам,– знову фальшиво посміхнулася та й пішла далі по коридору. А я так і стояла в коридорі та дивилась їй у слід. Оце так. Не встигла. Жаль було б звісно, якби він вирушив лише п’ять хвилин тому, проте щось мені підказує, що короля Кардана немає тут вже досить довго.

Я зайшла у свою кімнату та сіла на ліжко. В голові знову вирувало безліч питань, що не давали спокою ні на мить. Розуміла, що вже дуже пізно, проте знала, що через усе це не зможу заснути.

Цікаво, де зараз Ендрю? Що він робить? Напевне працює над чимось. Не бачила його ще з того моменту, то може він також поїхав кудись разом з батьком? Ніколи раніше не подумала б, що Ендрю має так багато справ. Проте зараз зрозуміла, що зовсім не знала його.

То чому ж він тоді покинув усе це й поїхав на той острів? У нього було чудове життя, сім’я, королівство. Здавалося, в нього є все, що він хоче, а Ендрю ж вирушив на острів, де жив у палатці просто неба та днями просиджував у кафе, дожидаючись мене. Але як же було приємно знати, що він поруч.

Як же Ендрю змінився… Прямо до невпізнання. З люблячого хлопця перетворився на найлютішого ворога. І це всього лише за один день. Що ж я накоїла?

Вина за щось незрозуміле починала давити на мене, не давала навіть нормально дихати. Хотілося викинути всі думки геть з голови, щоб позбутися цього нестерпного відчуття, проте нічого не виходило. Вже готова була кинутися подалі звідси, тікати додому й ніколи не повертатися, але зрозуміла, що мушу розбіратися у всьому.

Тож підхопилася з ліжка й всілася за робочий столик поруч. Розклала перед собою записи й знову почала їх вивчати. Я мала простежити закономірність, знайти рахунки та їх власників, які були зв’язком з тими акціями, що опинилися в моїх руках.