Розділ 22

Ендрю

Всю ніч ми просиділи в бібліотеці. Всі вже давно були на межі. Навіть завжди незворушний Джон готовий був зірватися з секунди на секунду. Я знав, що в нас було обмаль часу й ми повинні були працювати, проте…

– Зараз всі по домівках і навіть не смійте брати роботу додому. Нам потрібно відпочити й підійти до цього питання з іншого боку. Тут обов’язково має бути щось, проте продовжуючи в тому ж дусі ми так нічого й не з’ясуємо.

Після моїх слів всі буквально вилетіли з зали. Лишився лише Джон, що довго переминався з ноги на ногу, намагаючись щось сказати, а потім спересердя махнув рукою й також покинув бібліотеку.

Я ж залишився сидіти та вдивлятися у монітор комп’ютера, якщо так взагалі можна було сказати. Перед очима все розпливалося чи то через втому, чи то через те, що постійно в підсвідомості виринали образи Софії. Он вона заливисто сміється, а потім радісно розповідає про щось. Ще кілька образів, де Софія гнівається на мене через те, що витрачаю безліч часу, просто чекаючи закінчення її зміни у кафе. А потім ще і ще, і ще, змінюючись сумнівами, що душили з середини.

Можливо, це я винен у всьому тому, що відбувається поміж нами? Це ж з моєї вини вона влізла у все це. Хоча… не виключено й те, що вона з самого початку мала долю у цій справі й всі акції – просто плата за те, що відволікала мене від державних справ увесь цей час. До речі, батечко теж, як завжди, в своєму репертуарі. Як він взагалі міг закинути економіку країни аж настільки? А що, як це й було його планом? Можливо, він навмисне хоче влаштувати бунт та позбавитися цього статусу, щоб потім поїхати собі на Кариби й відпочивати до скону?

Всередині все знову було готове вибухнути. Хотілося взяти й порозбивати всі комп’ютери, спалити все дотла, зруйнувати країну. Але ж… я не батько. Я не такий і не дозволю статися хоча б чомусь поганому з моїм народом, моєю Батьківщиною. Тож потрібно було діяти. І поки найкраще, що я міг зробити – це піти додому й добряче відпочити. Адже щоб розібратися з усіма цими фінансовими звітами явно потрібна свіжа голова.

Схопив піджак та швидко покрокував до виходу. На ходу вловив надзвичайно знайомий запах і побачив дівчину, що сиділа за одним із комп’ютерів, якщо так взагалі можна було сказати. Каштанове волосся, прикриваючи обличчя дівчини, розсипалося по всьому столу, а кілька звивистих прядок звисали додолу. Вона мирно спала, ледь чутно дихаючи.

Ох ці ж студенти…

Тихенько проминув її та вийшов з будівлі. Навколо вже було досить світло, тож потрібно було поспішати до замку. Якщо зловлять журналісти, то можуть випадково видати мене. Хоча я й не роблю нічого поганого й цілком можу навідуватися до джерела знань – бібліотеки. Але краще поводити себе обережно, щоб не накликати біди.

Розліпити очі вдалося з разу п’ятого, а телефон все не вгавав. Потягнувся рукою до нього, але не знайшов на звичному місці.

– Чи не це шукаєш?– помахав рукою батько, тримаючи мій смартфон.– До речі, чудова модель, легко можна розблокувати за допомогою відбитка пальця.

– Ти на щось натякаєш?– змучено промовив, відчуваючи, що сон як рукою зняло.

– Та ну що ти. Просто розповідаю. Але ж тут нічого й немає. Ти лише зі своїм давнім приятелем спілкуєшся чомусь. А як же Софія? Невже ваше велике кохання минуло?

– Його й не було,– вирішив не розповідати батьку про власні почуття, знаючи, що він використає їх проти мене.

– А я чомусь впевнений, що дівчинка думає інакше…– загадково протягнув батько, постукуючи телефоном по тумбочці, а потім повернув його на місце.

– Думай і далі, а мені вже час. Забирайся геть,– підхопився я й пішов у душ.

Я довго стояв під злегка прохолодними струменями води й думав. Ні, не про телефон та те, що він міг там побачити. Вже давно знав, що він відстежує всі мої активності й встановив спеціальну програмку, яка змінює моє місцезнаходження та видаляє всі дзвінки та повідомлення, окрім останнього. А для більшого мені й не потрібен був ніякий пристрій. Завжди якось знаходив, що б його такого використати.

Проте мене все ж турбувала його нав’язлива прив’язаність до Софії. Знав, що робить це на зло й щосекунди все більше вірив дівчині. Та вона й наче ніколи мені не брехала. Завжди розповідала про все, окрім… Її минуле. Я нічого не знаю про нього. Але ж і вона не знала про моє, про те, хто я такий. Тож виходить, що ми квити.

За тридцять хвилин я знову був у бібліотеці. Як і та дівчина, що напевне взагалі не спала. Коли проходив повз неї, то чомусь не зовсім звернув увагу на незнайомку, скоріше на монітор комп’ютера, що був всипаний якимись кодами.

Ого, то виходить, що вона дійсно крута у своїй сфері, якщо навіть на такому старому залізі змогла запустити все це.

– Щось вдалося знайти?– промовив, як тільки зайшов до спеціальної кімнати з кількома комп’ютерами, до якої  тимчасово був доступ лише у нас. Чесно кажучи навіть не здивувався, коли побачив, що всі вже на місцях. Джон був найвідданішою людиною з усіх і ті, кого він знаходив, походили до розряду найкращих та водночас і найпрацьовитіших у своїх сферах.

– Все майстерно замасковано, а махінації були проведені згідно до закону й навіть причепитися немає до чого,– підсумував Джон.

– Але ж має бути щось!– грюкнув я по стіні.

– Ми покликали ще трьох спеціалістів. Скоро будуть тут. Якщо вже й вони не знайдуть, то боюся, що це все,– тихий голос мав би заспокоїти, але, бляха, ні.

Я не міг повірити у те, що почув. Найкращі спеціалісти, що прямо пов’язані з усім цим, не впоралися. Та й взагалі сумнівався, що ще тих троє щось би могли змінити. Отже, якщо нічого не вдасться, то що буде з Делоніксом?

Поволі сів на підлогу та зарився руками у волосся. Це буде повний крах. Вся система накриється. Мільйони голодних людей. Самотні діти, що блукатимуть вулицями у пошуках хоча б чогось.

Та й інші країни навряд допоможуть. Батько розірвав з усіма відносини, кинувши кошти на розвиток країни ще багато років тому. Так, це запрацювало. Але ми опинилися самі.