Розділ 21

Софія

Я стою у холі замку і зовсім не розумію, що відбувається. У чому мене звинувачував Ендрю? Це ж я маю обурюватися, що він мені нічого про себе не розповів, навіть не подумав повідомити, що він може стати королем. І чому його поведінка так змінилася?

Ох, як же багато запитань... Та ніхто мені й не збирається нічого пояснювати. Тато Ендрю пішов кудись, а я стою сама і не розумію, що робити далі. Подумала вже було піти з цього замку, але коли вже підійшла до дверей, мене покликала покоївка.

– Дівчино, ви куди? Дозвольте показати вам вашу кімнату,– жінка мило посміхнулась. Вона була настільки щирою, що відмовити їй мені стало якось незручно.

Ми пішли коридорами. За кілька хвилин не розуміла, скільки разів встигли повернути та й приблизно не вказала б кількість кімнат. Це я вже й не кажу про те, що дорогу взагалі не запам’ятала. Замок ну дуже великий… А заблукати то в ньому як легко...

Покоївка відчинила двері та запросила зайти до кімнати, якщо так, звісно, можна назвати одне приміщення, яке все одно було більшим за всю квартиру сім’ї Мелкінзів. Все навколо було так схожим на те, де жили принцеси з мультфільмів… Кімната неначе випромінювала світло, одразу якось заспокоюючи, а весь її декор прекрасно вписувався у загальну атмосферу та був саме таким як я мріяла все своє життя.  

– Ласкаво просимо до замку. Якщо буде щось потрібно, натисніть на ту клавішу. Тоді хтось обов’язково з’явиться до вас. Не соромтеся. Тепер це і ваш дім,– промовила покоївка й вийшла з кімнати, так і залишивши мене стояти та мовчки кліпати, дивуючись усьому тому, що сталося сьогодні. Це моя кімната… мій дім… Та в таке навіть у сні не повіриш, не те що наяву.

Не знаючи, що робити далі, я почала тинятись кімнатою. Все нові й нові думки не давали заспокоїтись, постійно прискорюючи крок.  Я не розуміла абсолютно нічого, тож просто мусила розібратися у всьому, що відбувається. Чому добрий, завжди усміхнений і ласкавий хлопець перетворився за якусь добу на злого та роздратованого абсолютно усім? Як же мені не подобається ця ситуація.

Я врешті-решт вирішила вийти зі свого нового помешкання на пошуки  короля Кардана. На скільки я розуміла, це саме він тоді зі мною привітався та гостинно запропонував пожити в них, тим самим ще більше розізливши Ендрю.

Проте коли я вийшла з кімнати, то розгубилася. Замок був величезним з безліччю кімнат та коридорів, що до них ведуть, тож поняття не мала, куди мені піти.

Декілька хвилин стояла і дивилась по сторонах, поки не побачила одну з покоївок цього замку. Не вагаючись, підійшла до неї.

– Добрий день, ви не підкажете, де я зможу знайти короля Карадана?

– Зараз він має бути у своєму кабінеті. Я б провела, проте мені терміново потрібно до іншого крила замку, тож лише поясню. Це зовсім недалечко. Підіть прямо, а потім поверніть ліворуч. Перші двері з права і будуть вам потрібними.

– Щиро дякую,– пішла я у тому напрямку, який мені сказала ця покоївка. Уважно дивилася по сторонах, але не бачила нічого, бо прокручувала у думках питання, які б хотіла задати цьому чоловіку.

Підійшовши до дверей, спинилася й перевела подих. До цього навіть і не розуміла, що практично забула як це робити.

– Заходьте,– почувся голос з того боку дверей, після того як я постукала.

Я поволі прочинила двері й зайшла всередину. Чоловік сидів за комп’ютером і щось зосереджено вивчав на моніторі.

– Софіє, радий тебе бачити. Проходь, сідай.

Поки я примостилася у крісло, король Кардан, напевно, вже завершив свою роботу і уважно вивчав тепер уже мене, розглядав з голови до ніг і при цьому мило посміхався. Хоча я й розуміла, що це все просто фальш.

– Ви можете мені пояснити, що відбувається?

– Не розумію, про що ти. Задавай питання, спробую відповісти.

– Чому Ендрю такий злий?

Чоловік подивився на мене неначе здивовано та водночас розгублено. Тоді на його телефон прийшло повідомлення й ввічливо відкланявшись, він вийшов, сказавши, що скоро повернеться й продовжить нашу розмову.

Мабуть, хотів просто втекти від запитань і нічого не пояснювати. Я ж розгублено дивилася йому вслід. Що взагалі відбувається?

Коли я зрозуміла, що найближчим часом він повертатися не збирається, вирішила встати з м’якого коричневого  крісла та роздивитися кімнату. До цього була настільки схвильована через розмову, що навіть не помічала, серед якої краси знаходжуся. Не скажу, що тут був інший стиль оформлення, ніж у всьому замку, але, хоч як це не дивно, лише в кабінеті відчувався домашній затишок.

А найбільше увагу привертав саме комп’ютер. Можливо, через те, що колись мріяла пов’язати своє майбутнє з програмуванням чи чимось у цій сфері, а, можливо, через те, що розуміла – на ньому точно має бути щось важливе. Адже навряд чи король просто переглядав новини в інтернеті.

Я підійшла до письмового столу й подивилася на монітор. На екрані був

відкритий якийсь сайт, проте на особисту або чиюсь сторінку король ще не встиг зайти. Був введений лише пароль.

Цікаво, що це? Я натиснула показати пароль і запам’ятала його, бо ж записати було нікуди, а пам’ять  все одно мене ніколи не підводила.

Раптом з коридору почулися чиїсь кроки, тож я швиденько плюхнулася назад на крісло. Хоч щось у всій цій розкоші мені подобалося – через таку підлогу ніхто не зможе пройти безшумно. Хіба лише босим, але навряд чи король буде знімати взуття. Я точно чула про якесь правило у цій країні, де було вказано, що королівські особи не можуть цього робити, якщо я ймовірність, що їх хтось може побачити. Дурість, правда?

– Софіє, я геть забув про вас. Сподіваюсь ви вибачите мені за це й приєднаєтеся до обіду. Він почнеться вже за декілька хвилин,- промовив король Кардан, як тільки зайшов до свого кабінету.

Я б з радістю відмовилася, але думала, що негоже робити це на пропозицію особи королівської крові. Та й відмовити мені не дозволило б моє виховання, тож я пройшла з королем до їдальні.