Розділ 20

Ендрю

Вчорашнє повідомлення Джону не минуло даремно. Вже з самого раночку на мою електронну пошту надійшов список з масових заходів, що на них відбуватиметься та навіть перелік запрошених осіб. На превеликий мій подив, ніхто не проводив якогось мітингу відкрито, всі ховалися за святами, важливими подіями для компаній і так далі. Довелося вивчати все, постійно перечитуючи.

Проте за кілька хвилин нарешті зрозумів, що мене насторожило. На всіх дійствах значилося одне й те саме ім’я, хоча вони проходили практично одночасно й у різних куточках Фабаєса.

Не бажаючи гаяти часу, схопив свої нотатки з можливими висловлюваннями на різні теми й помчав до першого місця збору. По дорозі побачив кілька групок людей, проте не звернув на них уваги. Надто вже спокійними ті були, на відміну від якогось мітингу, куди я приїхав через тридцять хвилин.

Всі навколо галасували, вимахували плакатами. Галас був просто нестерпним, проте розумів, що не можу просто взяти й піти. Мені варто було діяти просто зараз.

Задля безпеки накинув на голову капюшон та почав пробиратися до середини мітингувальників чи куди там я взагалі йшов. Ох і випробування це було для мене. Всі верещали, штовхалися, дехто навіть відверто намагався вдарити мене через те, що я випадково їх зачепив. Кілька разів мало не нав’язалася справжня бійка, проте зміг викрутитися з безвиграшної ситуації.

І от останнього разу я й побачив, хто всі ці люди навколо. Ох, яку ж я дурницю зробив. Це було не те зібрання, яке мені було потрібне. Тут зібралися ті, хто відстоювали право на роботу в іншому секторі, ніж вони були до цього. Яка ж дурниця вийшла… Просто словами не передати.

Я втратив дорогоцінний час, якого в мене зараз було катастрофічно обмаль. Зараз моїм головним завданням було заспокоїти людей, а я ж зміг лише роздраконити мітингувальників, що майже не були пов’язані зі мною. Ох…

Вибиратися з натовпу було набагато простіше, хоча й не скажу, що  так само як іти звичайною пустою вулицею. Коли ж дібрався до машини, то одразу рушив з місця, набираючи швидкість щосекунди. Тепер я розумів, де можуть збиратися мітингувальники, які були проти правління нашої родини. От реально, навіщо їхати на інший край міста, якщо можна погаласувати прямо біля замку й цим привернути ще більше уваги.

Проте я геть забув про те, що твориться на дорогах. Опинившись у черговому заторі, не витримав і рвонув по тротуарах. Все це на благо держави, тож нехай не нарікають.

Зовсім недалечко від замку й справді було дуже багато людей. Тут я вже вирішив прислухатися, щоб не продиратися у розлючений натовп дарма.

Чекати довелося недовго, адже одразу ж почулися вигуки про те, що така ситуація не може тривати й далі, потрібно діяти й скинути правлячу династію.

Одразу ж кинувся до імпровізованої сцени. Мимоволі рука потягнулася до карману джинсів, але зрозумів, що мої заготовки для промови – це ніщо. Якщо зараз народ побачить, що майбутній король і слова не може сказати без записочки-помічниці, то розлютиться ще більше. Варто було говорити з ними їхньою ж мовою.

Коли я опинився на спеціальному підвищенні та окинув натовп поглядом, то мене охопила паніка. Хотілося зникнути звідси просто зараз. І чому реакція мала б бути інакшою? Тут зібралися люди, у яких через мого батечка вже немає домівок, роботи. Суцільний хаос навколо міг призвести до розлучення сімей, тисяч сварок, результат яких у більшості випадків був плачевним. І мені потрібно було це виправити, пояснити їм, що все буде добре, ми з усім упораємося.

Нізвідки з’явилися слова, що лилися з мене неначе потоком. Я дивився в очі людей і бачив розуміння, примирення та терпіння. Але не у всіх. Були такі, що щось кричали, вимагали від мене чогось. І тоді знову знаходилися слова, проте вони раптом закінчилися.

Я поглянув у натовп і побачив Софі. Вона стояла посеред них, така красива, добра та щира. Навіть сам не помітив, як посміхнувся, проте миттю пригадав, кому дісталися всі цінні папери фонду й знову повернувся до справи. Мої слова справді заспокоювали, давали людям відчуття того, що не за горами щасливе  і безбідне життя. Проте що  ж було в моєму серці… Буря емоцій змішалася, щосекунди все більше заважаючи мислити тверезо. Як вона могла? Коли вона встигла змовитися з батьком? Чому, врешті-решт?

Не витримавши, закінчив промову. Шквал оплесків залунав відусюди, навіть від заядлих циніків. Всі посміхалися, обіймалися. Всі, корім Софії. Вона самотньо стояла та не відводила погляду від мене, немов чекаючи чогось.

Я ж, не зволікаючи, пішов до неї. Натовп переді мною розступався, немов за помахом руки. Я ж також не відводив погляду від неймовірних карих очей, власниця яких так легко заполонила моє серце та розбила його. Зрадниця. Хто б тільки міг подумати.

Схопив її за руку та потягнув за собою. Вона щось говорила, проте не чув нічого. Образа зробила мене сліпим та глухим, все більше занурюючи у біль, що до цього лише тихенько підкрадався. Зараз же він краяв мене на шматочки та не відпускав ні на мить.

Чому вона? Навіщо це взагалі затіяла?

– Сідай до машини,– сухо кинув я й швидко сів за кермо.

Не встигла Софія пристебнутися, як вже рушив з місця. Добре, що хоч був прямо біля замку й дорога була чистою. Зміг хоч на хвилину та розігнатися до такої бажаної заспокійливої швидкості.

Софі поруч затремтіла, вже не бажаючи промовити ні слова. Моє ж лице залишилося незворушним. Лише серце продовжувало щеміти, пропускаючи удар за ударом.

Величезні ворота відкрилися, як тільки моя машина наблизилася на достатню відстань. Ми пролетіли через них і я ще додав газу, різко зупиняючись перед головним входом.

Софія досі тремтіла, заплющивши очі та обома руками міцно вчепившись у сумочку. Підхопився з власного місця й відкривши дверцята з її боку, потяг дівчину за собою по сходах. Вона не пручалася, але йшла досить повільно, ледве переставлячи ноги. Мабуть, справді злякалася.